ЗВIДКИ ПIШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ, або Сила м'якого знака orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15824


Проблема походження термiну Русь породила багато лiтератури. Один iз дослiдникiв цього питання небезпiдставно писав: Iсторiя свiтовоï етнонiмiки знає мало таких гострих, складних, заплутаних i безнадiйно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов'язана з походженням одного з найпростiших схiднослов'янських народознавчих термiнiв слова русь (Русь). Iснують рiзноманiтнi, iнодi просто фантастичнi версiï походження цього термiну. Виводять його то зi скандинавських (шведськоï, датськоï, близькоï до них готськоï) мов, то з мов фiнно-угорських (фiнськоï, карельськоï, естонськоï, угорськоï тощо), слов'янських, балтiйських, iранських, тюркських, навiть семiтських…Сумнiвно, що колись дослiдники дiйдуть згоди щодо цього питання. Швидше, ще бiльше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на вiднайдення якихось нових надiï мало. Та й чи ця проблема настiльки вагома? Що дасть ïï вирiшення для прояснення нашоï давньоï iсторiï?
На мою думку, набагато доцiльнiше розiбратися, як термiн Русь iнтерпретувався в рiзноманiтних джерелах (починаючи вiд руських лiтописiв i закiнчуючи роботами новiтнiх iсторикiв), як цей термiн зазнав карколомноï переiнтерпрета- цiï, як iз Русi утворилася Росiя, як з'явилися кабiнетнi термiни Киïвська Русь, Давня Русь тощо. Однак ця проблема з певних полiтичних причин виявилася малоактуальною. Насправдi ж вона дає ключ до розумiння багатьох явищ, що вiдбувалися в Схiднiй вропi протягом останнього тисячолiття.
Спробуймо звернутися передусiм до такого джерела, як Повiсть минулих лiт. Звiсно, не можна в усьому довiряти цьому твору, є тут чимало рiзноманiтноï iдеологiчноï кон'юнктури, мiфiв. Та все ж цей лiтопис вiдбиває уявлення наших далеких предкiв, принаймнi ïхньоï освiченоï частини. На думку бiльшостi дослiдникiв, вiн був укладений на початку XII ст. При цьому було використано попереднi лiтописнi зводи. Щоправда, найдавнiшi рукописнi тексти цiєï пам'ятки дiйшли до нас з XV ст. Тому iснує група скептикiв, якi не вважають Повiсть… пам'яткою початку XII ст. Не заглиблюючись у це, все-таки вважатимемо (а для цього є пiдстави), що цей твiр має достатньо давнє походження та вiдображує уявлення русичiв-iнтелектуалiв XII ст. тобто часу найвищого полiтичного й культурного пiднесення Русi.
Iз самого початку лiтопису його укладач ставить перед собою завдання з'ясувати, звiдки пiшла Руська земля, i хто в нiй (у деяких списках замiсть нiй написано в Києвi. П.К.) почав спершу княжити, i як Руська земля постала. На початку Повiстi… лiтописець викладає такi етнологiчнi уявлення. Спочатку слов'яни були єдиною етнiчною спiльнотою i жили на Дунаï. Через рiзнi обставини вони змушенi були покинути свою прабатькiвщину й оселитися в рiз-
них землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, бiлi хорвати,серби, хорутани, ляхи. Останнi, в свою чергу, теж роздiлилися. Далi в Повiстi… зазначається: Так само й тi ж слов'яни, прийшовши, сiли по Днiпру i називалися полянами, а iншi деревлянами, бо осiли в лiсах; а другi сiли межи Прип'яттю i Двiною i назвалися дреговичами; а iншi сiли на Двiнi i називалися полочанами од рiчки, яка впадає в Двiну i має назву Полота… Слов'яни ж, що сiли довкола озера Iль- меня, прозвалися своïм iменем…; i зробили вони город, i назвали його Новгородом. А другi ж сiли по Деснi, i по Сейму, i по Сулi i назвалися сiверянами.
Вiдразу пiсля цього етнологiчного уривка йде опис шляху з варягiв у греки, основними опорними пунктами на якому були Киïв та Новгород. Також розповiдається про подорож цим шляхом апостола Андрiя Первозванного. Нескладно помiтити, що лiтописець переважно звертає увагу на тi слов'янськi племена, якi живуть на цьому шляху. Цей торговий, вiйськовий i водночас важливий комунiкацiйний шлях був тiєю вiссю, навколо якоï творилася Руська держава.
Варто зазначити, що пiд племенами в Повiстi… розумiлися не первiснi племена. Сам лiтописець говорить, що ïхнi назви часто походять вiд назв рiчок. Тобто це переважно територiально-етнiчнi утворення. Недаремно в Повiстi… спецiально зазначається, що всi племена мали своï обичаï, i закони предкiв своïх, i заповiти, кожне свiй норов. Далi йде опис цих звичаïв та норовiв власне, ментальних особливостей. Правда, цей опис доволi тенденцiйний. Лiтописець свiдомо протиставляє полян, жителiв Киïвщини, ïхнiм сусiдам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще iменують словенцями. Це були основнi конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територiю, у той час як новгородцi боролися з полянами за контроль над шляхом iз варягiв у греки. У контекстi цих етнологiчних розмiрковувань у лiтописi з'являється поняття Русь не стiльки етнiчне, скiльки полiтичне.
Ще в одному етнологiчному уривку Повiстi… читаємо: Бо се тiльки слов'янський народ на Русi: поляни, деревляни, новгородцi, полочани, дреговичi, сiверяни, бужани…, а потiм же волиняни. Згадуються й деякi iншi слов'янськi племена, якi жили в мирi з названими племенами радимичi, в'ятичi, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дулiби, уличi та тиверцi. Але цi мирнi племена якось не дуже спiввiдносилися з Руссю.
Тим часом, у Повiстi… чiтко сказано, що Русi платять данину чимало неслов'янських народiв-племен: А се iншi народи, якi дають данину Русi: чудь, весь, меря, мурома, че- ремиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, лiб. Цi мають свою мову…. У цьому перелiку, наскiльки можна робити висновки, фiгурують назви фiно-угор- ських та балтiйських (литовських) етносiв. Як бачимо, лiтописець розглядає ïх як чужi для слов'ян народи, котрi мають вiдмiнну мову. При цьому пiдкреслюється, що вони живуть у пiвнiчних краях, у той час як слов'яни на пiвдень вiд них. Лiтописець намагається навiть локалiзувати проживая-
ня чужих, неслов'янських племен. Зокрема, пише: На Бiлiм озерi сидить весь, а на Ростовi-озерi меря, а на Клещи- нi-озерi сидить теж меря. А на Оцi-рiцi, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ мурома. I черемиси окремий народ, i мордва окремий народ. Як бачимо, основний територiальний масив, який зараз вважається корiнною Росiєю, лiтописець Повiстi… навiть не вважав (i справедливо!) слов'янською землею. Тому просто смiшно чути з уст росiйських нацiоналiстiв заяви про слов'янську єднiсть чи якийсь єдиний трислов'янський народ.
Однак повернiмося до Русi. Повiсть… так подає походження цього етнонiма. Мовляв, у давнину полянами правили своï князi брати Кий, Щек i Хорив. Але ïхня династiя вигасла, i Киïв, полянську столицю, захопили хозари. На пiвночi, де жили як слов'яни (словени, кривичi), так i неслов'яни (чудь i весь), порядку не було, на вiдмiну вiд полян, якi були тямущим народом. Тодi цi народи Пiвночi пiшли за море до варягiв, до русi. Русь у даному випадку розглядається як пiвнiчногерманське плем'я поряд зi свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братiв Рюрика, Синеуса й Трувора, якi навели лад.
Уже елементарне порiвняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в лiтописi спецiально вивищуються над новгородцями. I там, i тут батьками- засновниками є три брати. Але якщо поляни знаходять князiв- правителiв зi свого середовища, бо є достатньо тямущими, то нетямущi новгородцi мусять закликати ïх iз чужоï землi.
Пiзнiше, свiдчить лiтопис, Киïв та полян звiльнили вiд хозарiв варяги Аскольд i Дiр, якi тут стали княжити. Однак ïх пiдступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києвi, а з часом на престолi опинився Рюрикiв син Iгор. Таким чином, династiя Рюриковичiв з Новгорода перебазувалася в Киïв i, вiдповiдно, русь теж перенеслася сюди. Про це так говорить лiтопис: I сiв Олег, князюючи, в Києвi, i мовив
Олег: Хай буде се мати городам руським. I були в нього словени, i варяги, й iншi, що прозвалися руссю.
Цей фрагмент цiкавий у багатьох сенсах. Тут дається чiтке визначення Русi не як племiнного, етнiчного об'єднання, що ми бачили ранiше, а об'єднання, з одного боку, полiетнiч- ного, а з другого вiйськово-полiтичного. Тобто це група державних людей, наближених до князя, якi правлять землею. Зрозумiло, бiльша частина з них професiйнi вояки. I належать вони до рiзних народiв-племен.
А слова, що Киïв матiр городiв руських, означали: вiднинi це мiсто стає столицею Русi, звiдси контролюватимуться iншi руськi мiста. До речi, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термiн Русь не використовувався (звiдси певнi сумнiви щодо скандинавського походження цього термiну). Для позначення Русi скандинави використовували топонiми ґардар та Австроверг. Останнiй термiн у перекладi схiдна земля. А перший краïна мiст. Насправдi точнiший переклад був би такий: краïна городiв, укрiплених мiсць, княжих дворiв. Так, спершу Руська держава була системою таких княжих городiв, звiдки здiйснювався контроль за певними територiями. У скандинавських джерелах ґардар сукупнiсть таких укрiплених пунктiв з чотирма основними центрами: Кенуґардом (Києвом), Гольмґардом (Новгородом), Пал- лтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто мiстами, якi були ключовими на шляху з варягiв у греки.
Загалом термiни Русь, Руська земля, русичi, русини, роси доволi часто вживаються в Повiстi минулих лiт близько 270 разiв. Однак у цьому писемному джерелi вони практично нiколи не стосувалися iстинно росiйських земель. Дозволю собi процитувати уривок з одного незалежного вiд нас академiчного видання Iсторiя фiлософськоï та громадсько- полiтичноï думки Бiлорусi, виданоï нещодавно в Мiнську. З посиланням на численнi дослiдження тут вказується: Варто зазначити, що походження цих понять (тобто
Русь, Руська земля тощо. П. К.) не пов'язане з пiвнiчно-схiдною Руссю. Спочатку постали вони близько IX ст. у Середньому Поднiпров'ï, регiонi Киïв Чернiгiв Переяслав. У мiру поширення володiнь Киïвськоï Русi вони розповсюджуються на весь схiднослов'янський масив. Як бачимо, навiть неукраïнськi дослiдники чесно визнають, що спочатку термiн Русь з'явився на нинiшнiх украïнських землях.
Звiсно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород i Смоленськ мiста, якi входять до складу сучасноï Росiï. Насправдi це буде лукавством або непорозумiнням. I культурно, i етнiчно Смоленщина та Новгородщина помiтно рiзнилися вiд iстинно росiйських земель, Московiï. За Смоленськ i Новгород Московiя вела запеклу боротьбу, яка навiть супроводжувалася частковим етноцидом мiсцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).
Тепер спробуємо розiбратися, в яких значеннях вживалися термiни Русь, Руська земля в Повiстi минулих лiт та iнших писемних пам'ятках тiєï доби. Щоб мене не звинуватили в тенденцiйностi, звернуся до класика росiйськоï iсторiографiï Василя Ключев- ського. Вiн розрiзняє чотири значення слова Русь у зазначених джерелах: 1. Етнографiчне: русь плем'я; 2. Соцiальне: русь стан; 3. Географiчне: Русь область; 4. Русь державна територiя . Дiйсно, русь спочатку в Повiстi… трактується як скандинавське плем'я, проте дуже швидко таке розумiння зникає. Русь нiби розчиняється в слов'янствi. Зрештою, вона починає трактуватися як населення Киïвщини, навiть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося вище, i як соцiальний стан, власне, як соцiальна елiта, що здiйснює керiвництво державою. Територiально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Киïвщина, Середнє Поднiпров'я. Нарештi, в полiтичному значеннi це Руська держава, яка охоплює значнi територiï Схiдноï вропи, переважно тi, якi лежать на шляху з варягiв у греки. Дехто з дослiдникiв додає ще одне розумiння Русi як православноï церковноï спiльноти, об'єднаноï Киïвською митрополiєю. Отже, термiн Русь виявився багатозначним. I ця багатозначнiсть, незважаючи на ïï певнi трансформацiï, зберiгалася тривалий час. Навiть якщо ми вiзьмемо писемнi пам'ятки XVI й частково XVII ст., то побачимо, що iснувало вузькотериторiальне розумiння (Руське воєводство, власне, територiя сучасноï Галичини); широке географiчне трактування, коли пiд Руссю розумiлися переважно терени сучасноï Украïни й Бiлорусi; соцiальне трактування (руський народ як тодiшня руська православна шляхта й князi); нарештi, Русь як православна спiльнота Киïвськоï митрополiï.
Текст Повiстi минулих лiт, як i iншi пам'ятки того та пiзнiших перiодiв, зовсiм не говорять про iснування якоïсь руськоï чи давньоруськоï народностi, яка стала колискою трьох братнiх народiв росiян, украïнцiв i бiлорусiв. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. УХ XII ст. на теренах Схiдноï вропи розселилися рiзнi слов'янськi етноси, котрi в лiтописi часто називаються племенами. Цi племена мали своï етнонiми, територiю розселення, свою специфiчну культуру й навiть етнiчний характер. Про це свiдчить не лише Повiсть минулих лiт. Певним чином це пiдтверджують i археологiчнi дослiдження. Слов'янськi етноси зосереджувалися на шляху з варягiв у греки. На цьому шляху почали творитися воєнно-полiтичнi структури, що завершилося врештi-решт створенням Руськоï держави. Головним ïï осередком став Киïв та слов'янськi землi Середнього Поднiпров'я.
Розвиток шляху з варягiв у греки та iснування Руськоï держави визначило двi тенденцiï в етногенезi Схiдноï вропи. Слов'янське населення, будучи бiльш розвинутим культурно й полiтично, почало слов'янiзацiю фiнно-угорських та литовських етносiв цього регiону. Зокрема, районами такоï слов'янiзацiï стали терени частини сучасноï Бiлорусi, де проживали литовськi племена, Новгородська земля, де переважало фiнно-угорське населення. Дещо пiзнiше почалася слов'янiзацiя Залiсся, власне iстинноï Росiï. Друга тенденцiя виражалася в твореннi своєрiдного слов'янського (руського) суперетносу
на шляху з варягiв у греки, де вiдносно iнтенсивнi контакти сприяли зближенню спорiднених племен. Першу скрипку в цьому грали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних украïнцiв.
Однак переорiєнтацiя торгових.шляхiв у XIII ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополiтичних змiн у Схiднiй вропi, деякi iншi явища полiтичного й культурного характеру помiтно змiнили етнiчну мозаïку в цьому регiонi. Та все ж спадок, полiтичний та культурний, Русi виявився дуже живучим i дав деякi неочiкуванi плоди. Але це вже iнша iсторiя.
Рокiв зо два тому мене попросили виступити в Ольштинi (Польща) щодо питань нацiональноï самоiдентифiкацiï украïнцiв. Публiка була рiзною не лише науковцi Олыптинського унiверситету, а й журналiсти, навiть такi собi вiльнi iнтелектуали . Були серед них i украïнцi. Адже в Ольштинському воєводствi зараз живе чимало наших одноплемiнникiв. Це сумний результат операцiï Вiсла, коли в пiслявоєнний перiод украïнцiв з ïхнiх етнiчних земель на сходi та пiвднi теперiшньоï Польщi масово переселяли на жємi одзискани територiï, що дiсталися полякам вiд Нiмеччини. У своєму виступi я зупинився, зокрема, на питаннi змiни етнонiма в украïнцiв. Для багатьох полякiв стало вiдкриттям, коли вони дiзналися, що поняття Русь тривалий час використовувалося для позначення украïнцiв, а, наприклад, пєрогi рускi, якi є практично в кожнiй польськiй ресторацiï чи кафе, зовсiм не росiйська страва, а звичайнi украïнськi вареники. Доводилося нагадати й про те, що навiть у сучаснiй Польщi на сходi чи пiвднi зустрiчаються назви населених пунктiв iз додатком рускi. Однак це зовсiм не означає, що тут жили росiяни. Насправдi це залишки пам'ятi про те, що тут мешкали украïнцi, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розумiти такi речi. Це ж не французи, нiмцi чи англiйцi, котрi плутають Русь i Росiю. Однак…
А нещодавно мав приємнiсть спiлкуватися з вгенiєм Гу- зєєвим, генконсулом Росiï у Львовi. Якраз це був час, коли вiн прославився своïми виступами про Русь на Галичинi. Мовляв, тут ще до вiйни (тiєï, що в нас зазвичай зветься Вє- лiкой Отечественной) люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. I ось лише радянська влада пiсля золотого вересня 1939 р. принесла галичанам украïнську мову. На цi теми пан консул вирiшив поспiлкуватися й зi мною. Звiсно, вiн зовсiм не простачок. I розумiє, що Русь та Росiя не одне й те саме. Проте з його мiркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й росiйський дух. Та, власне, чого чекати вiд представника дипкорпусу Росiï? Вони, себто росiйськi дипломати, чiтко вiдстоюють iнтереси своєï держави.
I це ще не все. Вiзьмемо хоча б совiсть сучасноï Росiï Олександра Солженiцина. Ось його слова: И никакие их проклятая (тобто украïнських нацiоналiстiв. П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа…
Годi, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над рацiо превалюють. Вiзьмемо тодi академiка Дмитра Jlixa- чова, чи не найбiльшого авторитета для росiян (i для деяких украïнцiв) у сферi древнерусской лiтератури. У своєрiдному науковому бестселерi Введение к чтению памятников древнерусской литературы вiн пише: Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине X века. Отак, нi бiльше й нi менше. Куди там якимсь нiмцям, англiйцям чи французам змагатися з росiянами!
Чи розумiв академiк Лiхачов, що займається iнтелектуальним шулерством? Бо в X ст. нi Росiï, нi росiйськоï лiтератури не було. Була Русь, що етнiчно передувала Украïнi. Гадаю, Лiхачов це розумiв. На те вiн академiк! У деяких своïх роботах учений все-таки розмежовував термiни русьский та русский (див. Лихачев Д. С. Киев мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. К. 1987. С. 6-14). Правда, робилося це для вузьких спецiалiстiв.
Однак мене зовсiм не дивують нi лiхачови, нi солженiци- ни, нi гузєєви… Не дивують i закордоннi вченi- гуманiтарiï. Де ïм розiбратися в термiнологiчних тонкощах мiж русьский i росiйський! Тим бiльше, що перебувають вони пiд могутнiм впливом росiйськоï русистики.
Дивують спiввiтчизники, якi здали свiй етнонiм Русь сусiдам, а тепер навiть не знають про це. Якось у журналi Киïвська Русь я дав собi таку характеристику: вважаю себе украïнцем, але не в захопленнi вiд цього етнонiма. I, закономiрно, дiстав на горiхи вiд деяких патрiотiв: мовляв, немає в мене достатньоï любовi до Батькiвщини. Дiйсно, я далеко не в захватi вiд етнонiма Украïна хоча б через те, що вiн є свiдченням нашоï поразки в етнонiмiчнiй вiйнi.
Закономiрно, дехто спитає: що таке етнонiмiчна вiйна, чи не є це плодом фантазiï автора?
Не є. Етнонiмiчнi вiйни рiзновид iнформацiйних вiйн, якi мають давню iсторiю. Говорити про них можна довго. Наслiдки цих вiйн не менш реальнi, нiж вiйн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепiра: Люди живуть не тiльки в об'єктивному свiтi й не тiльки в свiтi громадськоï дiяльностi, вони значною мiрою перебувають пiд впливом тiєï конкретноï мови, яка стала засобом впливу для цього суспiльства. Як ми назвемо те чи iнше явище, так воно й починає сприйматися.
Та поговорiмо про етнонiми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, бiльша частина населення якоï не була слов'янською, присвоєння термiна Русь? Принаймнi кiлька речей: претензiï на культурний i полiтичний спадок княжоï Русi XXIII ст., вiдповiдно, претензiï на ïï територiï; слов'янiзацiю (русифiкацiю) не лише державноï елiти, а й усього населення; лiдерство в православному слов'янському свiтi й iмперськi амбiцiï як захисника православних. А що означало для нас утрата етнонiма Русь? Iгнорування свого величезного культурного спадку XXVIII ст., свiдому чи несвiдому вiдмову вiд своïх периферiйних територiй та регiонального лiдерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етнонiма (Украïна, тобто окраïнна земля) означало для нас маргiналiзацiю та поразку перед росiянами, якi привласнили наш етнонiм.
Професор Я. Дашкевич небезпiдставно вважав, що Украïна має культивувати своє первiсне iм'я Русь, оточуючи його пошаною, пiєтетом, та вiдверто говорити про те, що його вкрали i загарбали. Так, як вкрали i загарбали все те, чим визначався змiст поняття Русi. Далi вiн зазначав: На сьогоднi цiлком ясно, що змiна назви Русь, русини на Украïна, украïнцi це не пiдмiна гiрших назв кращими (як то було в колонiальних та напiвколонiальних краïнах, коли Цейлон замiнили на Шрi Ланка, а Сiам на Таïланд), а вимушений захiд, щоб позбутися загрози насильницькоï асимiляцiï поневолювачами. Украïнцiв примусили змiнити нацiональне iм'я i це був тривалий некерований процес, який визрiв у надрах народу та вiдшукав пропагандистiв для проведення такоï кардинальноï перемiни. Новi назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в перiод здiйснення процесу замiни етнонiмiï власноï держави не було, а окупанти всiма способами намагалися не допустити потрiбного результату.
На жаль, в Украïнi цi питання сором'язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати старшого брата?
Петро КРАЛЮК
18 березня 2011 р.

ЗВIДКИ ПIШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ, або Сила м'якого знака orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15824