У КIЛЬЦЯХ ЗАМКНЕНОГО ЧАСУ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16047


Умiння жити в iсторiï справа складна. Воно надходить iз Античнiстю. Саме тодi протистояння Ойкумени варварам формує вмiння жити в iсторiï як у складнiй сув'язi якiсних змiн, де не все залежить вiд фатуму, вiд богiв, вiд царiв та героïв, де людина та громадська люднiсть самi обирають долю й самi ïï втiлюють, чинячи вiдповiдно до власних переконань. Iсторiя iснує там, де є громадяни, котрi ïï творять. Там, де функцiонують негромадянськi суспiльства (часом дуже стабiльнi впродовж столiть i навiть тисячолiть), плин iсторiï наче завмирає або скручується у кiльця довiчного повернення.
Iсторiя Росiï наочно демонструє складнiсть проблем, пов'язаних iз реальною iсторичнiстю нацiонального життя i з розумiнням цiєï iсторичностi. Стаття Iгоря Чубайса ще одне пiдтвердження цього.
Можна тiльки пiдтримати пафос ïï основних положень щодо росiйського сьогодення чи сталiнськоï великоï перемоги. Але автор статтi чомусь некритично протиставляє добi бiльшовизму та сучаснiй добi Росiйську iмперiю до 1917 року як загалом нормальну державу, здатну органiчно вiдповiдати на зовнiшнi та внутрiшнi виклики, нацiлену на успiшнi реформи, на розв'язання нагальних проблем, i серед них основноï для XIX столiття проблеми крiпосного права. I тут виникають серйознi сумнiви щодо аргументiв i висновкiв Iгоря Чубайса.
Почнiмо, як то кажуть, ab ovo. Дорадянська Росiя була учасником iсторiï? Безумовно. Але якою мiрою i в якi перiоди? Московiя не була постiйним учасником тодiшнiх європейських подiй анi як полiтична, анi як економiчна потуга. Так, перiодично спалахували ïï конфлiкти iз Рiччю Посполитою, перiодично вона намагалася закрiпитися на берегах Балтики, але загалом це було щось загадкове, незрозумiле, на задвiрках європейського життя, а то й поза ними; Оттоманська Порта i то була бiльше iнтегрована до цього життя. I не тiльки вона. Сучасний французький мислитель Ален Безансон зауважує: У той час, як у Кремлi розважалися спогляданням того, як ведмiдь танцює на розпеченому листi залiза, в Бахчисараï при ханському дворi грали комедiï Мольєра. Синi Води (1362), Грюнвальд (1410), Хотин (1621, 1673), Вiдень (1683) усi цi та iншi битви, що визначали на столiття наперед полiтичний ландшафт Центрально- Схiдноï вропи, вiдбувалися без участi московiтiв.
Але практично всi цi подiï вiдбувалися за участю украïнцiв та бiлорусiв, якi нiколи не випадали з обширу європейськоï Ойкумени. У цьому, до речi, одна з головних проблем не тiльки написання спiльних пiдручникiв з iсторiï, а й формування спiльного iсторичного бачення на побутовому рiвнi.
Тут дуже показова назва розчинноï кави росiйського виробництва, яку продають в Украïнi, Петровская слобода. Мовляв, перша кава в Росiï, символ ïï долучення до цивiлiзацiï… А тим часом ще Богдан Хмельницький частував московських послiв кавою (вiд якоï вони плювалися), а затим Юрiй Кульчицький навчив вiденцiв пити ïï. Ну, а Вiдень, у свою чергу, навчив вропу. Тож прийшла з вропи мода на каву до Московiï через добрих пiвсотнi рокiв пiсля того, як в Украïнi елiта вже споживала ïï, а тепер цю Петровскую слободу везуть до нас: дивiться, це ми вас цивiлiзували!
Власне, тiльки з кiнця XVII столiття (ще до Петра I) починає бодай на рiвнi вищоï елiти формуватися спiльний iнтелектуальний та соцiокультурний простiр Московiï з вропою, який надає можливiсть першiй сприйняти бодай частину європейських цивiлiзацiйних досягнень не як чужинську єресь, а як потрiбнi та практичнi речi. Але тiльки частину, передусiм технiко-технологiчну, а не органiзацiйно-суспiльну. Не пройшовши школу Магдебурзького права, не маючи автономних унiверситетiв, мiста Московiï були чим завгодно, але не осердями свободи, де саме повiтря робило людину вiльною.
У Московiï для того, щоб стати вiльним, чоловiковi треба було тiкати туди, де взагалi справжнiх мiст не було на далекi околицi, до козакiв. Так воно, власне, залишилося й надалi, коли варварська Росiйська iмперiя постала на сходi вропи, i Iгор Чубайс фактично визнає це, констатуючи несвободу в цiй iмперiï не лише селян, а й дворян (додамо сюди й городян), тобто несвободу знизу догори, чого в вропi (король лише перший шляхтич) нiколи не iснувало. А вiдтак iсторiя там була результатом вiльних (часом, звiсно, аж надто вiльних, iнколи просто божевiльних) дiянь суспiльства.
Отож Жалувана грамота про вольнiсть дворянства справдi вiдкрила Росiï новi обрiï (чи мiг вирости i ствердитися поет Пушкiн в атмосферi казарми?). Але якою цiною? За два роки до цього крiпацтво в повному обсязi було поширене на губернiï, що постали на мiсцi лiквiдованоï Гетьманщини. Та й якою була та свобода для дворянства, якщо не iснувало анi свободи слова й сумлiння, анi елементарних полiтичних свобод? Бастардами вропи звав визначний мислитель Чаадаев своïх напiввiльних друзiв i за неправильнi погляди був офiцiйно оголошений божевiльним. I тiльки пiсля 1861 року Росiйська iмперiя справдi потихеньку стає на шлях реформ. Але не стає вiльною, бо будь-якi несанкцiонованi владою форми гро-
мадянськоï активностi (i передусiм полiтичного життя) залишаються пiд забороною. Досить згадати трагiчнi долi тисяч молодих учасникiв ходiння в народ в серединi 1870-х, на початках властиво просвiтницького й мирного. Це влада змусила ïх взятися за зброю й перетворитися на мiських партизанiв у намаганнях знищити iмперiю.
От тут ми й виходимо на принципову рiзницю мiж звiльненням крiпакiв у Росiйськiй iмперiï i звiльненням негрiв- рабiв у США. В останньому випадку це було справдi iсторичним дiйством: запекла публiчна полiтична боротьба, багаторiчне обговорення проблеми у вiльнiй пресi, зрештою, повстання Джона Брауна а потiм i громадянська вiйна. Росiя ж могла вiдверто обговорювати цю проблему й шукати шляхи ïï розв'язання без публiчностi: або в масонських ложах на початку XIX столiття, або в певних угрупованнях (гуртках) царедворцiв середини столiття, або за офiцерською чаркою. А публiчнiсть забезпечував тiльки вже пiд самi реформи полiтичний емiгрант Герцен, його Колокол i Полярная звезда.
I розв'язок настав згори, далеко не найкращий, за оцiнками сучасникiв та нинiшнiх фахiвцiв. Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селi. Вiн загострювався швидким демографiчним ростом сiльського населення. У результатi аграрне перенаселення стало однiєю з найхарактернiших ознак господарського стану украïнського села у пореформенi десятилiття. 1914 р. з 9,5 млн. жителiв украïнських сiл 6 млн. були нащадками крiпакiв. Вони жили на тих самих 4 млн. десятин землi, що у 1860-х роках належало вдвiчi меншому числу ïхнiх предкiв. А 7 тис. росiйських i польських помiщикiв жили на 7,5 млн. десятин землi, констатує iсторик Ярослав Грицак. Таку реформу могли здiйснювати, перепрошую, тiльки несусвiтнi iдiоти бо саме вона з неминучiстю й породила, зрештою, селянську революцiю 1917 року…
I, до речi, 28% крiпакiв у населеннi Росiйськiй iмперiï це щось на кшталт середньоï температури по лiкарнi. На територiï Украïни незадовго до звiльнення, 1853 року, селяни-крiпаки становили трохи бiльше нiж половину населення у Киïвськiй, Волинськiй i Подiльськiй губернiях i приблизно третину у Чернiгiвськiй, Полтавськiй i Катеринославськiй губернiях. Лише у Херсонськiй губернiï ïхня кiлькiсть була незначною (6%).
Отож проблема була пекуча, оскiльки на значних територiях бiльшiсть населення перебувала фактично в рабствi. Кiлька дат. 1760 року помiщики отримали право засилати селян до Сибiру. 1765 року помiщики отримали право засилати селян не тiльки до Сибiру, а й на каторжнi роботи. 1767 року селянам було суворо заборонено подавати скарги (чолобитнi) на своïх помiщикiв. Остання дата дуже прикметна. 1762 року двом крiпакам, Савелiю Мартинову та рмолаю Iльïну, дружин котрих убила згадана Iгорем Чубайсом як нетиповий випадок Салтичиха, дивом вдалося передати скаргу iмператрицi Катеринi II, яка щойно зiйшла на престол. Демонструючи свою вiдданiсть закону, Катерина наказала зразково- показовим способом розслiдувати цей кричущий випадок (75 смертей!) та покарати винну, а водночас заборонила на майбутнє подiбнi скарги…
Не випадково ж, мабуть, Пушкiн називав крiпакiв рабами…
Принагiдно хочу зауважити, що аргументи на користь крiпацтва, наведенi Iгорем Чубайсом, надзвичайно нагадують аргументи на користь збереження рабства в СIЛА. Мовляв, хто ж краще пiклуватиметься про нещасних негрiв, як не плантатор пiд наглядом освiченого уряду? А тут, звiсно, не негри, але ж нетямущий простолюд, якого помiщик ще й годувати мусить у разi неврожаю. А все решта то, мабуть, дрiбнi ексцеси, про якi Шевченко писав:
Продаєм
Або у карти програєм Людей… не негрiв… а таких, Таки хрещених… но простих.
ïх i звiльнила влада врештi-решт, наполохана катастрофою у Схiднiй (Кримськiй) вiйнi. От тiльки не треба звати той час неспiшним. Мовляв, що таке 80 рокiв у ту добу… Але ж за той час Сполученi Штати Америки встигли утворитися, виграти вiйну за незалежнiсть, ухвалити двi конституцiï (друга з них дiє з поправками й понинi), вiдбути другу вiйну за незалежнiсть, розширити в десяток разiв територiю держави, створити там потужну iндустрiю i розколотися через питання про рабство негрiв. А Францiя, якщо взяти вропу? Революцiя 1789 року, Декларацiя прав людини i громадянина, республiка, Бонапарт, iмперiя, завоювання ледь не усiєï континентальноï Захiдноï вропи, реставрацiя, революцiя 1830 року, революцiя 1848 року, знову республiка i знову iмперiя… А головне Кодекс Наполеона, який заклав основи континентального цивiльного права. I, звiсно, перемога над Росiйською iмперiєю у згаданiй уже Схiднiй (Кримськiй) вiйнi.
Оця-от дурь самодержавья, оцей-от спотворений iсторичний розвиток, який i за СРСР не спинився, хоча й пiшов кiльцями замкненого часу, досi тримають Росiю (i частково Украïну, оскiльки остання перебуває в зонi не тiльки культурного, а й цiлеспрямованого потужного пропагандистського впливу з боку Москви) у тому станi, в якому вона є. А тим часом Велика Iсторiя плете своï химернi й непрочитанi ще вiзерунки…
Сергiй ГРАБОВСЬКИЙ 1 квiтня 2011 р.

У КIЛЬЦЯХ ЗАМКНЕНОГО ЧАСУ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16047