СВОЯ IСТОРIЯ I СВОЯ ПРАВДА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16057


Наш час це час прискореного розпаду гiгантськоï держави, створеноï внаслiдок мiлiтарних зусиль упродовж кiлькох столiть спершу невеликого Московського князiвства, яке знайшло собi потужну пiдтримку i структурний взiрець у Золотоï Орди. Етапи процесу, який отримав офiцiйну назву собирание русских земель, добре вiдомi. До нього належить, наприклад, нищення до ноги Новгородськоï вiчовоï республiки, захоплення Тверського князiвства та сумiжних земель, а далi завоювання Казанi та Астраханi, Сибiру, пiдкорення Украïни, Польщi, Криму… и прочая, и прочая, и прочая, як говорилося в офiцiйному титулуваннi володарiв Росiйськоï iмперiï.
Але не все йшло так гладко. З часом почалися вiйськовi поразки. Перша ганебна поразка спiткала Росiйську iмперiю внаслiдок Кримськоï вiйни, яка виявила технiчну вiдсталiсть Росiï порiвняно з передовими краïнами вропи, а також глибоку корупцiю в державному апаратi. Чим вiдповiла влада? Деякими справдi корисними реформами, зокрема скасуванням крiпацтва, але також iдеологiчним актом святкування 1000-лiття Росiï дати, невiдомо ким i на якiй пiдставi встановленоï. Що ж, коли в краïнi негаразди, саме час зорганiзувати для пiдтримки народного духу помпезне святкове дiйство. Це стало пiзнiше стiйкою традицiєю i бiльшовицькоï iмперiï. Згадаймо, скажiмо, дату 23 лютого. Якраз в цей день на фронтi було затишшя, але це нiчого…
I ось нещодавно в дусi цiєï традицiï президент Росiï Дмiтрiй Медведев пiдписав Указ 267 про вiдзначення 1150 рiчницi зародження росiйськоï державностi. Ця подiя мала значний резонанс як у Росiï, так i в нашiй державi. Указ став одною з тем, що обговорювалася на зустрiчi президента з науковцями-iсториками в росiйському мiстi Владiмiрi. Сам президент на цiй зустрiчi назвав свiй документ iнакше Указом о праздновании 1150-летия основания Российского государства.
Випадкова обмовка? Навряд чи. Лiдер держави не може не розумiти рiзницi мiж виразами зарождение государственности та основание государства. Перший вказує на появу слабких паросткiв державностi, якi лише згодом можуть дати помiтнi плоди, тодi як другий акцентує iснування суб'єкта державотворення, який має чiтку програму формування держави з усiма ïï необхiдними атрибутами (армiєю, грошовою та фiскальною системою, владною вертикаллю, столицею тощо). Отже, замiняючи вираз зародження росiйськоï державностi iншим заснування держави, Президент наголошує i на вагомостi подiï 862 року для подальшоï iсторiï Росiï, i на наявностi в той час суб'єкта державотворення, i на тяглостi державних форм в Росiï протягом 1150 рокiв.
Щоб прояснити питання, що ж таке державотворче сталося 1150 рокiв тому на теренах Новгородськоï землi, звернiмося до працi Курс русской истории вiдомого росiйського iсторика Василя Ключевського. Коментуючи подiю другоï половини IX ст., яку ще в XIX ст. було вирiшено вважати початком росiйськоï державностi, вiн пише:
Около половины IX в. дружина балтийских варягов проникла Финским заливом и Волховом к Ильменю и стала брать дань с северных славян и финских племен. Туземцы, собравшись с силами, прогнали пришельцев и для обороны от их дальнейших нападений наняли партию других варягов… Укрепившись в обороняемой стране, нарубив себе городов, укрепленных стоянок, наемные сторожа повели себя завоевателями. Вот все, что случилось (Т. 1, с. 168 169 третьего издания).
Здавалося б, все зрозумiло. Мiсцеве населення, що складалося iз слов'ян та фiно-угрiв, з метою захисту вiд нападникiв-норманiв наймає собi за грошi iнших зайд-норманiв, якi невдовзi, користуючись правом сильного, пiдкоряють собi мiсцеве населення. Говорити про добровiльну передачу влади норманам так само безглуздо, як без кiнця повторювати заïжджену платiвку про добровiльне входження Украïни до складу Росiï чи про подарунок Украïнi у виглядi Криму, який нiбито зробив Хрущов.
Для Ключевського наукова неспроможнiсть iсторичного мiфу про зародження росiйськоï державностi була цiлком очевидною. Вiн зауважує, що наше сказание о призвании князей поставило в тени второй момент (тобто про захоплення влади норманнами. Авт.) и изъяснительно изложило первый (тобто про мету тубiльного населення, з якою були найнятi нормани. Авт.), как акт добровольной передачи власти иноземцам туземцами. Идея власти перенесена из второго момента, из почвы силы, в первый, на основу права, и вышла очень недурно комбинированная юридическая постройка начала русского государства (с. 170).
Однак те, що розумiв В.Ключевський у серединi XIX столiття, очевидно, не влаштовувало росiйського iмператора Олександра II, який спонукав своïх iсторикiв знайти привiд для святкування тисячолiття iсторiï Росiï, i цей привiд було знайдено саме у малозначущiй лiтописнiй подiï 862 року. Якщо вдуматися у ïï суть, то доведеться прийняти думку, що на теренах Новгородськоï землi утвердилися завойовники, чужi за релiгiєю, мовою та матерiальною культурою слов'янському населенню, i почали його систематичне пограбування та гноблення. Визнання росiйськими iдеологами тяглостi традицiï такоï державностi аж до сучасностi мало би означати визнання насильницького, чужонацiонального, мiлiтарного характеру державноï влади, що, по сутi, i вiдповiдає всiй iсторiï Росiï, проте, як це не парадоксально, нiколи не проголошується.
Чому? Вiдповiдь цiлком зрозумiла: Росiï не потрiбна правдива iсторiя своєï держави, ïй потрiбна така iсторiя, яка давала би пiдстави пересiчному громадянину гордиться своей страной. А на створення мiфiв нiяких грошей з державного бюджету не шкода.
Проте зараз Росiï не на часi бавитися подiбними святами. У краïнi глибока системна криза. Уряд ще дозволяє собi сперечатися з Японiєю за якийсь не потрiбний йому острiв, тодi як величезнi простори Сибiру спокiйно й методично заселяються працьовитими китайцями, i ця територiя залишається росiйською лише номiнально. Та насправдi не територiя головне, хоча для Росiï, яка живе за рахунок ще не вичерпаних природних багатств, продажем своïх надр, це не останнiй чинник.
Головна проблема в Росiï це проблема влади i власностi. Коли влада перетворюється на власнiсть, досягається максимально високий показник корупцiï, а це означає, як було показано низкою дослiдникiв, що мала частина людей (порядку вiдсотка) володiє практично всiма ресурсами краïни, а решта не має належного добробуту i правового захисту, внаслiдок чого в краïнi зростають бiднiсть, алкоголiзм, смертнiсть; дiєздатна молодь намагається емiгрувати, а серед не вельми дiєздатноï зростає агресивнiсть, зокрема ксенофобiя, що часто- густо виливається у вiдверте насильство над людьми.
В Украïнi також є своï складнi проблеми. I, звичайно, нам не варто приєднуватися до росiйських псевдосвят. А щодо пiдтвердження наших поглядiв на давню iсторiю варто навести цитату з видатноï книги росiйських науковцiв О.Ахiєзера, I. Клямкiна та I.Яковенка з книги История России: конец или новое начало?: …Давно доказано: русская этническая идентичность, возникшая не раньше XVIII века, не имеет никакого отношения к тем русьским, о которых говорится в летописях и с которыми даже в Киевской Руси идентифицировала себя лишь часть ее населения. Отже, у нас своя iсторiя i своя правда.
Анатолiй СВIДЗИНСЬКИЙ, Маргарита ЖУЙКОВА

СВОЯ IСТОРIЯ I СВОЯ ПРАВДА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16057