<< Главная страница

СЛОВ'ЯНСЬКI СТРУМКИ Й РОСIЙСЬКЕ МОРЕ. Апологети РосIйсько&IUML; IмперI&IUML; в контекстI польського повстання 1830 року orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15978


Давнi iсторичнi сюжети, якi давно вже, здавалося б, утратили будь-яку актуальнiсть, усе ж таки в жодному разi не варто забувати. Бо конфлiктнi моделi минулого (полiтичнi, культурно-психологiчнi, соцiальнi) мають здатнiсть циклiчно вiдроджуватися, повертатися до нас у новiй якостi з тiєю чiткою регулярнiстю, що властива, примiром, припливам i вiдливам. I хоча типологiчно схожi ситуацiï роздiляють нерiдко десятки, а то й сотнi рокiв (iсторiя щедра на значнi дистанцiï, однак у нашу епоху вона стала як нiколи стрiмкою, щiльною, прискорила свiй хiд), осмислення цих ситуацiй дає нам багато чого. Iдеться не про примiтивнi пiдказки а про розумiння вектора розвитку iсторiï.
Досить цiкавим у зв'язку з цим був би аналiз реакцiï на польське повстання 1830 року полiтичноï та iнтелектуальноï елiти краïн вропи з одного боку, i Росiйськоï iмперiï з iншого. Зазначимо, що це повстання яскрава, трагiчна сторiнка в європейськiй iсторiï XIX столiття. I корисним тут є саме порiвняльний аналiз: що говорили i, головне, що робили вiдомi люди Заходу в тi драматичнi мiсяцi й днi з листопада 1830 по вересень 1831 року, коли вирiшувалася доля Польщi,
а по сутi усiєï Схiдноï вропи, i що говорили й робили вiрнi пiдданi Його Величностi Государя Iмператора Миколи Павловича та усiєï християннiшоï держави Росiйськоï. Адже повнота iстини досягається не в насолодi аксiомами, а в болiсному порiвняннi, що дає поштовх для важкоï роботи розуму.
Отже, перейдемо до мови точних iсторичних фактiв, намагаючись по можливостi утримуватися вiд зайвих оцiнок бо факти самi за себе повиннi промовляти. Територiя Польщi, вiдповiдно до рiшень Вiденського конгресу 1815 року, скликаного європейськими монархами пiсля перемоги над Наполеоном, була, як i наприкiнцi XVIII столiття, роздiлена мiж Росiйською iмперiєю, Австрiєю та Пруссiєю; при цьому росiйська частина польських земель, яка офiцiйно йменувалася Царство Польське, мала свою конституцiю (ïï в 1817 роцi дарував, без особливого бажання, iмператор Олександр I), свою систему законiв тобто користувалася досить широкою автономiєю. Але поляки прагнули не автономiï, яка хай навiть нагадувала вже часткову, обмежену незалежнiсть, а справжньоï, повноï незалежностi! 29 листопада 1830 року повсталi варшав'яни взяли штурмом Бельведер (резиденцiю iмператорського намiсника, великого князя Костянтина Павловича), арсенал, мiську в'язницю. Росiйськi вiйська спiшно залишили мiсто.
У серединi грудня 1830 року польська делегацiя (мiнiстр фiнансiв нового уряду повсталий князь Любецький i депутат сейму граф зерський) прибула до Петербурга на переговори. Посланцям Варшави, якi представляли, до речi, табiр помiркованих , цар Микола I заявив буквально таке: Роль ката викликає в мене вiдразу, i я хочу скористатися лише правом милувати! Але якщо один iз двох народiв повинен загинути, чи можу я коливатися хоч мить? Згадайте, звернувся вiн до послiв, що ви слов'яни, з росiянами брати однiєï кровi… Але скажу вам: ще один гарматний пострiл, зроблений поляками, уб'є Польщу! Але ж вам добре було… Конституцiю, яку я застав, я поважав i зберiгав без змiни. Приïхавши до Варшави на коронацiю (у 1829 роцi як король польський. I. С.), я зробив стiльки добра, скiльки мiг зробити. Належало ввiйти в моє становище й мати до мене довiру. Я бажав, щоб усе було гарно, i бажання своє, зрештою, здiйснив би. Тепер же я вимагаю цiлковито, безумовно пiдкоритися. Менi вже важко стримувати обурення своïх пiдданих. Якщо ж ви не побажаєте добровiльно пiдкоритися, то залишається один засiб, до якого я муситиму вдатися як iмператор всеросiйський. Один лише пострiл з вашого боку, i я вже нi за що не вiдповiдаю. Скажiть про це у Варшавi. Реакцiя польського народу на такi своєрiднi умовляння була однозначною: 13 (25) сiчня 1831 року сейм ухвалив рiшення щодо детронiзацiï Миколи I та його спадкоємцiв, а також про звiльнення спiвгромадян-полякiв вiд присяги йому. Це був IV Унiверсал польського повстання. Дiзнавшись про таке рiшення, цар заявив: Тим
краще. Тепер я можу обходитися з ними не як з пiдданими, а як з ворогами. Полякiв вiн ненавидiв до кiнця життя; у Записцi про стан справ у вропi (1848 рiк) цар написав: Польща надумала наслiдувати приклад європейських заколотникiв; з Божого бажання Росiя подала приклад опору. За цю спробу Польща заплатила своïм iснуванням. Якби так було скрiзь!
Приклад опору повстанню полякiв був нещадним i жорстким. б вересня 1831 року Варшава капiтулювала перед наступаючими частинами фельдмаршала Iвана Паскевича; у листопадi того ж року Микола I заснував покiрний йому Тимчасовий уряд Польщi, а в лютому 1832 року затвердив для Польщi Органiчний статут, що замiнив колишню Конституцiю. Польща оголошувалася невiд'ємною частиною Росiйськоï iмперiï, а польська корона спадкоємною в росiйськiй iмператорськiй фамiлiï без процедури окремого коронування. Сейм, Державна та Адмiнiстративна ради скасовувалися, функцiï управлiння покладалися на намiсника, що особливо призначався iмператором. Рiзко посилилася русифiкацiя; в 1831 роцi було закрито за крамолу Варшавський унiверситет, ще за рiк Вiленський. Iмператор особисто пильно стежив, щоб на бiльшiсть ключових посад призначалися благонадiйнi люди, бажано iстинно росiяни (якщо не за кров'ю, то полiтично). Лiквiдувалася окрема польська армiя, а ïï структурнi пiдроздiли були розподiленi по росiйських частинах. У 1833 роцi, у зв'язку з новою спробою повстання, на бiльшiй частинi колишнього Царства Польського було введено надзвичайний стан, що практично проiснував усе царювання Миколи I. Були й смертнi вироки.
Як реагувала на придушення польськоï боротьби за свободу демократична громадськiсть Захiдноï вропи (у своïй переважнiй бiльшостi, зауважимо, тодi опозицiйна)? Була досить потужна хвиля протестiв, передусiм у Францiï. Лiберальна газета Конститюсьонель писала: Народи й друзi загальноï свободи повиннi пiдтримати справу польських патрiотiв, бо це
також ïхня справа. Поразка варшавських борцiв проти деспо-
тизму неминуче призведе до поразки всiх прихильникiв прав народiв, законностi й конституцiï, i це має хвилювати кожного француза. Iнша опозицiйна газета Коти- дьєн, закликаючи всiх друзiв Польщi у Францiï до об'єднання, риторично запитувала: Де межi агресивностi росiйського iмператора? Це залежатиме вiд того, який затятий опiр вiн зустрiне у громадськiй думцi Францiï та сусiднiх iз нами краïн вропи (цiкавi слова! Сказано 12 серпня 1831 року. I. С.). Чим меншою буде ця вiдсiч, тим жорстокiшим чином цар пiдкорятиме собi новi й новi держави, що перебувають усе далi вiд Росiï. Так дiяли всi царi, починаючи з Петра Великого (насправдi ще набагато ранiше. I. С.). Iз гнiвними промовами на пiдтримку Польщi виступали депутати французького парламенту генерал Бернар Фуа, Жан Казiмiр- Пер'є, Андре Вiллель, Франсуа Гiзо (iсторик, майбутнiй глава уряду). У лютому 1831 року в Парижi лiберальна громадськiсть утворила Польський комiтет, фактичним керiвником якого був генерал Лафайєт, легендарний ветеран Великоï французькоï революцiï та учасник Вiйни за незалежнiсть СIЛА. Виголошувалися полум'янi промови навiть про необхiднiсть надати полякам не лише полiтичну, а й збройну допомогу.
Але влада (i король Луï- Фiлiп, i уряди Великоï Британiï та Пруссiï) була категорично проти будь-якого втручання. Французький мiнiстр закордонних справ заявив у палатi, що вiн проти iнтервенцiï, бо вiд Францiï до Польщi надто далеко. Англiйський мiнiстр закордонних справ Пальмерстон вiдхилив навiть втручання дипломатичне, тобто спiльний iз французами виступ щодо польського питання перед росiйським двором. Посилаючись особливо на економiчнi фактори (торгiвля!), прем'єр лорд Грей теж ясно дав зрозумiти, що не має щонайменшого бажання сваритися з росiйським царем. Польському емiсаровi Пальмерстон чемно, але твердо заявив: Ми повиннi дотримуватися договорiв. Якби Росiя порушила Вiденський трактат, ми могли б протестувати; але зараз у нас немає пiдстав робити це. Тому ми й самi не можемо сприяти незалежностi Польщi, бо це теж було б порушенням Вiденського трактату. Зауважимо, що бiльшiсть лiдерiв польського повстання (i Йоахiм Лелевель, i Адам Чарторийський, i Ян Скшинецький, i Юзеф Хлопицький) щиро й наïвно розраховували на збройну допомогу Заходу… Додамо ще, що не вперше i не востаннє захiдноєвропейськi лiдери продемонстрували цинiчний зразок Realpolitik (привiт iз Мюнхена 1938 року i з Москви 2008 року пiд час пiдписання плану Медведева Саркозi).
У тi тривожнi днi один переконаний iмперський монархiст- державник i росiйський патрiот (змолоду, втiм, вiн був лiбералом) писав своïй добрiй знайомiй О. Хитрово: вропа вiдносно Росiï настiльки ж неосвiчена, як i невдячна. Це був Олександр Сергiйович Пушкiн. У Лiтературнiй газетi, що ïï видавав у ту пору поет, крiм усього iншого, вiн стверджував в однiй зi своïх статей (рецензiя на Росiйську iсторiю М.О. Полевого): Росiя нiколи нiчого не мала спiльного з iншою вропою, iсторiя ïï вимагає iншоï думки, iншоï формули, нiж думки й формули, виведенi з iсторiï християнського Заходу (а ось пiд цiєю формулою, що не дуже суперечить вiдомiй уваровськiй трiадi Православ'я. Самодержавство. Народнiсть, могли б пiдписатися не лише сановники миколаïвськоï епохи, а й певна частина нацiоналiстичноï росiйськоï елiти наших днiв). Додамо ще, що за свiй патрiотичний альянс iз царем хай щирий, не за страх, а за совiсть, Пушкiн, по сутi, заплатив життям вiн опинився в петлi, не помiтивши, ким є Микола I.
Коли в одному з листiв Петру Вяземському Пушкiн розповiдає про героïчну поведiнку польського повстанського загону Крженецького, то, вiддавши належне доблестi ворога, поет вiдразу ж додає: Усе це добре в поетичному сенсi. Але все ж таки ïх потрiбно задушити (! I. С.), i наше зволiкання болiсне. Для нас заколот Польщi справа сiмейна, стародавня, спадкоємна сварка, ми не можемо судити ïï за враженнями вропейськими, яким би не був, утiм, наш напрям думок. Звiсно, вигода майже всiх урядiв (європейських. I. С.) триматися в цьому випадку правила невтручання, тобто уникати в чужому бенкетi похмiлля, але народи (так, саме народи! I. С.) так i рвуться, так i гавкають. Диви, й нав'яжеться на нас вропа. (Як уявляв поет, поляки й росiяни якщо вже не один народ, то, принаймнi, члени єдиноï слов'янськоï родини! Агов, захисники концепцiï схiднослов'янськоï цивiлiзацiï й Росiйського Свiту! Але ж Польща встояла, усупереч такiй убивчiй сiмейностi…)
Ми бачимо полiтичне кредо поета, висловлене у прозi. Вiдомiшi його патрiотичнi оди, аналогiчнi за змiстом, Клеветникам России та Бородинская годовщина. Саме там Пушкiн заявив, що захiдна громадська думка не має права судити спор славян между собою, домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою, вопрос, которого не разрешите вы. I далi:
Кто устоит в неравном споре,
Кичливый лях (?! I. С.) иль верный Росс?
Славянские ль ручьи сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? Вот вопрос.
Патрiотичний пафос Пушкiна сягає висот:
Иль Русского царя уже бессильно слово?
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас?
Петро В'яземський, ознайомившись iз цiєю одою, записав у щоденнику: Польська кампанiя справа досить важлива в державному розумiннi, але тут немає нi на грiш поезiï, немає натхнення для поета. Пушкiн, писав В'яземський, подiбний до Яшки, який горланить на мирськiй сходцi: ану ж бо сунься сюди! Навiщо ж i говорити безглуздостi, i ще проти совiстi й найбiльше без користi… Менi вже набридли цi географiчнi фанфаронади нашi: вiд Пермi до Тавриди, кiнця й краю нам немає та iнше. Що ж тут гарного, чому радiти й чим хвалитися, що ми лежимо врастяжку, що в нас вiд думки до думки 5000 верст…
Залишається додати, що iсторiя у тому числi iсторiя вiльноï Польщi поставила все на своï мiсця.
Iгор СЮНДЮКОВ, День
22 жовтня 2010 р.

СЛОВ'ЯНСЬКI СТРУМКИ Й РОСIЙСЬКЕ МОРЕ. Апологети РосIйсько&IUML; IмперI&IUML; в контекстI польського повстання 1830 року orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15978


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация