<< Главная страница

ШТРИХИ ДО ПОДВIЙНОГО ПОРТРЕТА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16025


Сто з гаком рокiв тому визначний нiмецький соцiолог Макс Вебер зазначив, що сама лише проблема автономiï приблизно 30 млн. малоросiв є пункт, вiд якого перехоплює подих навiть найпослiдовнiшим росiйським демократам. Часи, як бачимо, змiнилися на краще. Олексiю Широпаєву, як i чималiй кiлькостi (хоча й меншостi) росiйських демократiв, дух не забило навiть вiд реальноï украïнськоï незалежностi, так само, як i вiд усвiдомлення ґрунтовних вiдмiнностей мiж украïнським i росiйським народами. Хоча, з iншого боку, нечасто трапляються в Iнтернетi статтi, в яких автор настiльки розважливо й аргументовано розмiрковував би про iсторичнi долi росiян та украïнцiв у всiй ïхнiй драматичностi, як той таки Олексiй Широпаєв. Iнтонацiя його роздумiв спонукає до такоï ж вiдвертостi та розважливостi. Бо в статтi Про два рiзнi народи є мiсця, що потребують доповнень, а є й такi, що вимагають зустрiчноï, украïнськоï нацiональноï самокритики.
Одне з таких принципових мiсць це твердження про вплив татарщини, тобто ординського гноблення, на формування московитiв-росiян. Не так усе, мабуть, однозначно: на Пiвнiчно-Схiдну Русь цей вплив був вирiшальним, натомiсть на Пiвденно-Захiдну Русь вплив європейських чинникiв. Якщо звернутися до аргументiв вiдомого росiйського дослiдника Олександра Янова, то аж до царювання Iвана Грозного Московiя зберiгала iманентний, ïй органiчно притаманний європейський чинник розвитку, внаслiдок чого почали розвиватися рiзнi форми селянського оброку, разом iз грошовим, й iнститутiв становоï монархiï, де великий князь не виступав самодержцем, а керував за допомогою боярськоï думи та земського собору. З другого боку, Данило Галицький, князь- король Русi, не був безгрiшним лицарем: пiсля того, як обiцяний йому Римським Папою хрестовий похiд проти Золотоï Орди не вiдбувся, вiн змушений був узяти ярлик на княжiння в Сараï. Таким чином, ще тодi було закладено основи украïнськоï багатовекторностi…
Утiм, проблема тут ще глибша та серйознiша.
Iван Лисяк-Рудницький, аналiзуючи у вiдомiй працi Украïна мiж Сходом i Заходом специфiку iсторичноï генези украïнськоï культури й украïнськоï нацiï, зазначав велику, ба, унiкальну роль пограниччя як чинника, що iстотно впливав на становлення Украïни. Про що йдеться? Упродовж столiть саме iснування протоукраïнськоï та власне украïнськоï етнiчноï спiльноти, яка була переважно землеробською, напряму залежало вiд ситуацiï в тому вiдламi євразiйського степу вiд Тихого океану до Середземномор'я, який безпосередньо межував iз землеробськими територiями. Цей степ, як вiдомо, був колискою своєрiдних кочових (номадичних) цивiлiзацiй, якi перiодично вихлюпувалися на європейськi терени, змiнюючи полiтичну, культурну й етнiчну мапу вропи. Проте у випадку Украïни цей степ не був чимось споконвiчно чужим i ворожим. Слов'янська хлiборобська колонiзацiя раз у раз вирушала на пiдбiй Дикого поля, намагаючись станути мiцною ногою на берегах Чорного моря; це були завоювання як плуга, так i меча. Але цi передовi позицiï хлiборобськоï культури перiодично заливали хвилi номадизму, зазначав Лисяк-Рудницький. Кочовики загрожували й iншим територiям розселення прото- й староукраïнських громад аж до полiських болiт i Карпат. Тому такого важливого значення набував контроль за Диким полем, владарювання над ним, освоєння його.
У росiйськiй та радянськiй iсторiографiï панувала iдея боротьби Давньоï Русi зi споконвiчним ворогом кочовиками, внаслiдок цього формування в слов'янськiй ментальностi ворожостi до Степу як такого. Насправдi в ситуацiï з Украïною йшлося про складний комплекс вiдносин iз кочовими народами, який у жодному разi не зводився до одвiчного протистояння, про взаємовпливи слов'ян i тюркiв ще в домонгольськi часи, про постiйну присутнiсть у Степу прото- та староукраïнського населення, про постiйнi спроби повноï колонiзацiï Степу, а вiдтак просування пограниччя до Чорного моря. Украïнською людиною пограниччя був козак, що в XVI XVII столiттях став репрезентативним типом свого народу. Треба зауважити, що навiть у тих областях Украïни, наприклад, Галичинi, що фактично не були охопленi козацьким рухом, знаходимо незчисленнi народнi пiснi, що прославляють козакiв, писав Iван Лисяк-Рудницький. Вiйськова органiзацiя пограниччя поширилася на розлогi простори, звiльненi вiд польського панування, та послужила як основа нового суспiльного й адмiнiстративного ладу.
Але подивiмося пильнiше: на якому ж конкретно ґрунтi виросла Козаччина? Як виглядала та вiйськова органiзацiя пограниччя? У чому докорiнна вiдмiннiсть Козаччини вiд вiйськових формувань княжоï доби?
Якщо звернутися до документiв, починаючи з кiнця XIII столiття, то можна легко побачити, що термiн козак (не має значення, йдеться про татарськi, литовськi, украïнськi, генуезькi, польськi чи московськi тексти) вживається як щодо тюркських, так i щодо украïнсько- литовських вiльних степових загонiв. Як зазначає Наталiя Яковенко, це поняття позначало, з одного боку, найманих караванних конвоïрiв та воякiв прикордонних загонiв, а з другого розбiйникiв, якi промишляли грабунком на степовiй дорозi. У будь-якому разi тих i тих, християн i татар годувало козацьким хлiбом (як стали говорити пiзнiше) Поле. Аж до останньоï чвертi XVI ст. ко- зацтво це заняття i спосiб життя, а не соцiальний статус. З мiшаного, але переважно слов'яно-тюркського контингенту вiльних людей, якi тiкали до Степу, не бажаючи мати над собою контроль з боку будь-якоï держави, впродовж XVI столiття якраз i формувалося украïнське козацтво, яке пiзнiше справдi стало основою нового суспiльного й адмiнiстративного ладу. Разом iз цим формуванням iшла й християнiзацiя тюркiв-козакiв (адже iслам на той час для степових тюркiв Причорномор'я був ще не вкорiненим нововведенням, а християнство мало тут значно мiцнiше пiдґрунтя), ïхнє вкорiнення в давньоукраïнську культуру. Та одночасно з перетворенням козацького стану на степових лицарiв християнства йшли й iншi процеси. Руський меч був замiнений на криву татарську шаблю, руськi гусла на кобзу, порти на шаровари, довге слов'янське волосся на оселедець. Своïх молодих слуг вони стали називати вже не отроками, а джурами, своï гурти не дружинами, а ватагами; до вiйськовоï атрибутики увiйшли тюркськi поняття осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табiр, майдан тощо, пише Наталiя Яковенко. У цьому контекстi навряд чи правомiрно вважати украïнську козаччину породженням споконвiчного протистояння осiлого хлiборобського побуту з кочовою цивiлiзацiєю, як звично твердиться. Навпаки, ïï поява це свого роду компромiс iз Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якiй поєдналися навички виживання в Полi з орiєнтацiєю на цiнностi осiлого свiту. Козаки й татари увiйшли до iсторiï нероздiльно спаяними перелiком взаємних вiдплат, немов аверс i реверс однiєï медалi. Тим-то ïхнi вiйни так часто переходили у вiйськове спiвробiтництво…
Iншими словами, якщо Московiя, безпосередньо контактуючи до часiв Iвана Грозного майже виключно з вiйськово- державницьким компонентом Золотоï Орди, переймала головним чином саме спосiб органiзацiï державного життя, то украïнцi безпосередньо стикалися не тiльки з набiгами ординцiв, а й iз вiльнолюбним тюркським людським контингентом, конфлiкти з яким чергувалися зi спiвпрацею, а ïхнiм наслiдком були культурнi взаємовпливи, одним iз яких стала європеïзацiя Кримського ханату та всього кримськотатарського народу (варто згадати, що загальне виборче право кримськi татарки отримали першими в iсламському свiтi, на три роки ранiше, нiж американки…).
Варто додати, що трактування пограниччя лише як межi хлiборобськоï та кочовоï цивiлiзацiй хоча i є справедливим, але вочевидь недостатнiм. Адже Украïна виступала як мiсце зiткнення (i взаємовпливу) захiдного й схiдного християнства (з усiма єресями та трансформацiями i першого, i другого), а на додачу християнства, iсламу та юдаïзму. Украïна (з другоï половини XVII столiття) виступила перетином традицiй заснованоï на чiльнiй ролi мiст європейськоï (до якоï належали украïнськi держави рiзних перiодiв вiд Киïвськоï Русi до Гетьманщини) i на чiльнiй ролi сiл та помiсть євразiйсько- росiйськоï цивiлiзацiй. Власне, цей ряд можна продовжувати аж до XX столiття, коли в 30-х pp. XX ст. схiдна Украïна стала пограниччям диктатури пролетарiату, а захiдна європейськоï демократiï.
Тож соцiокультурнi традицiï, норми, цiнностi, iдеали украïнськоï людини пограниччя стали основою формування новоукраïнськоï нацiональноï спiльноти. Але вплив пограниччя є амбiвалентним. Як справедливо зазначав фiлософ Олександр Кульчицький, геополiтичне розташування Украïни на перехрестi iсторичних шляхiв психологiчно впливало впродовж столiть на життєву ситуацiю украïнськоï людини, яку сучасна екзистенцiальна фiлософiя влучно назвала межовою. Така ситуацiя, за Кульчицьким, формувала двi основнi життєвi настанови, власне, двi головнi культурно-iсторичнi традицiï: vita heroika та vita minima. Перша пов'язана з лицарством, героïчною, максимальною напругою всiх сил, водночас iз вiдкиданням буденщини, iз нехiттю до повсякденноï копiткоï працi, до рацiонального проектування свого життя. Друга полягає в тому, щоб у своєрiдному соцiально-анабiотичному станi перечекати й перетерпiти незгоди, зберегти себе будь-що, реалiзуючи лише необхiдний мiнiмум зусиль у свiтi повсякденностi, а в рацiональних проектах не йдучи далi побудови власне приватних ситуацiй, не пiдiймаючись до рiвня громадянськостi. У кращому випадку це виявилося також в iндивiдуальнiй зосередженостi, в обмеженостi зовнiшньоï життєвоï активностi, що характеризується, за Юнгом, iнтровер- тивнiстю, зазначав Кульчицький.
Зрозумiло, що реально культурно-антропологiчнi й психологiчнi настанови бiльшостi украïнського загалу поєднували чинники, пов'язанi з обома традицiями як певними граничними iдеальними типами. Проте внаслiдок загальновiдомих iсторичних обставин останнiх вiкiв (постiйнi невдалi спроби утворення незалежноï держави, винищення чи силова асимiляцiя суспiльноï елiти, утиски щодо украïнськоï професiйноï культури, накидання мiстам на украïнських теренах колонiзацiйноï ролi, вiдтак дистанцiя мiж етнографiчно- сiльською та урбанiстично-мiською культурами, нарештi червоний, бiлий i коричневий терор у XX столiттi й таке iнше) домiнацiю в украïнськiй культурi на загал i в украïнському соцiумi реально набув негероïчний соцiально-психологiчний тип людини, елементи звитяги котрого виявлялися лише в схильностi до пiсенноï героïзацiï козацькоï архаïки та в здатностi до створення позарацiональних проектiв усесвiтнього перевлаштування на засадах iстини й добра, апрiорi непридатних до втiлення.
При цьому, як справедливо зазначає знаний фiлософ Микола Шлемкевич, витворюються два типи героïчноï людини, властивих Надднiпрянщинi та Галичинi. Межовiсть буттєвоï ситуацiï в цих регiонах, один з яких, починаючи з XVIII столiття (а частково ще з XII), був частково зорiєнтова-
ний на Схiд та Пiвдень, а другий мiцнiше прив'язаний до Заходу, була рiзною, i як наслiдок на заходi перевага рацiональних, розумових первнiв; на сходi перевага iррацiональних, стихiйних, емоцiонально- волевих рухiв. Ба бiльше: Шлемкевич характеризує галичан як плем'я органiзованоï пересiчi, що має помагати при рацiональному оформленнi iдей i починiв багатоï й обильнiшоï ними Схiдноï Украïни, Києва. Отож пограничнiсть буття, постiйне перебування у межовiй ситуацiï (iсторiя XX столiття дає безлiч прикладiв справедливостi такого твердження) не могли не вiдобразитися на украïнськiй нацiональнiй визначеностi, нехай i по- рiзному в рiзних регiонах.
На додачу до цього постiйну унiкальну в iсторiï межову ситуацiю для украïнцiв створював тиск з боку спершу самодержавного деспотизму, а потiм тоталiтарних режимiв (це в минулому столiттi). Такий тиск неодноразово ставив етнiчних украïнцiв (i бiльшiсть iнших мешканцiв краю) на грань фiзичного виживання i за межу виживання нацiонально- культурного. Вплив цього чинника на iндивiдуальне та нацiональне буття ще потребує спецiальних дослiджень, але вже зараз зрозумiло, що вiн стимулював мiмiкрiю, протеïзм украïнцiв (вген Маланюк), а водночас i вимивання груп украïнськоï творчоï елiти й просто найбiльш енергiйних, динамiчних суспiльних груп за межi Украïни у рiзних напрямах, до речi, не лише до Московiï та Пiвнiчноï Америки, як дехто вважає. Тому украïнських iмен так багато серед будiвничих Росiйськоï iмперiï та Речi Посполитоï (власне, всiх державних утворень пiд цим iменем), Радянського Союзу та Канади… А ще бiльше серед науковцiв та митцiв, котрi працювали й працюють поза самою Украïною, здебiльшого не розриваючи зв'язкiв iз нею.
Проте значна роль украïнцiв у росiйськiй та радянськiй iсторiï сама собою ще не засвiдчує якогось братнього характеру чи близькоï спорiдненостi двох народiв. Порахуйте самi, якщо буде бажання, скiльки прiзвищ на кшталт О'Браєн, О'Коннор, Кеннедi, О'Саллiван, Кiлпатрiк, Кiркпатрiк, Мак- брайд, Керолл, Макговен, Кларк, Мерфi тощо фiгурують як дiячi, часом значнi, в британськiй iсторiï в тi часи, коли Iрландiя перебувала пiд владою Лондона. А на додачу ще й невеличкий список класикiв англiйськоï лiтератури, а водночас i визначних iрландцiв: Джонатан Свiфт, Оскар Вайльд, Олiвер Голдсмiт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вiльям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бекет (Якщо Англiя вiдняла нашу свободу, то ми гiдно помстилися ми викрали ïï мову, говорив майстер парадоксiв Оскар Вайльд)… Додайте сюди те, що Джон Леннон та Пол МакКартнi були нащадками iрландських переселенцiв, котрi зберегли певнi культурнi традицiï зеленого острова, i ви матимете над чим порозмiрковувати, чи не так? Проте хiба стає через це iрландська iсторiя частиною британськоï чи iрландцi регiональним рiзновидом гордих бриттiв?
З iншого боку, украïнцi, котрi свiдомо виступали як будiвничi Росiйськоï iмперiï i в державно-полiтичному, i в культурному сенсi, вiдповiдальнi за це i перед iсторiєю, i перед власною нацiєю. До речi: погляньте-но, як сьогоднi активно використовує Росiйська Федерацiя украïнок-шпигунок на Заходi тут i Анна Чапмен (вона ж Кущенко), й Катерина Затуливiтер i це ж тiльки тi, якi спалилися… Справдi, без украïнцiв та украïнок Кремль, мабуть, змушений буде вгомонитися й розпочати нарештi облаштування Росiï в iнтересах самих росiян.
Власне, це було б корисно всiм: з одного боку, одужання вiд iмперськоï параноï, з другого вихiд нацiï за рамки пограничноï ситуацiï, в просте європейське буття. Шкода тiльки, що не всi в Росiï такi, як Олексiй Широпаєв.
Сергiй ГРАБОВСЬКИЙ, Киïв, Украïна
17 грудня 2010 р.



ШТРИХИ ДО ПОДВIЙНОГО ПОРТРЕТА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16025


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация