<< Главная страница

ПРО ПАМ'ЯТНИКИ ТА ПАМ'ЯТЬ. ВIдтворення минулого й манIпуляцIя ним у КиєвI XIX столIття orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15949


Швидше за все, в сучасника може скластися враження, що осмислення значення пам'ятникiв, ба бiльше й вiйна з ними, знесення та пошкодження явища сьогодення. Але це не так. Пам'ятники завжди мали велике iдейне навантаження, винятком не була й Росiйська iмперiя, яка плiдно ïх використовувала для легiтимацiï своïх прав на володiння завойованими територiями.Росiйська iмперiя до певного часу не переймалася проблемою узаконення свого права на володiння тiєю чи iншою завойованою землею, покладаючись на вiйськово-силовi аргументи. Бо, як зауважив сучасний вiденський iсторик Андреас Каппелер, Петровi I як монарховi при завоюваннi нових земель не треба було виправдання. Для нього прирощування iмперiï було природним обов'язком государя.
Пам'ятник Богдану Хмельницькому…
 
Польське Листопадове повстання 1830 р. кардинально змiнило ставлення верховноï влади до формування iсторичноï пам'ятi, яка мала посприяти ïï утвердженню на колишнiх територiях Речi Посполитоï. Спротив полякiв змусив шукати вагомiшi, переконливiшi аргументи на право володiння Правобережною Украïною, i серед них iсторичне минуле краю, точкою вiдлiку якого було вибрано Киïвську Русь. Для конструювання iдеï правонаступництва надзвичайно плiдним виявився факт прийняття християнства на берегах Днiпра, яке пов'язувалося з киïвським князем Володимиром. Iдея спорудження йому пам'ятника з'явилася в колi киïвських iнтелектуалiв, якi апробували ïï пiд час приïзду до Києва 1832 р. Миколи I.
Киïвський генерал-губернатор В.В. Левашов поєднав цю iнiцiативу з iншою, вже рацiональною iдеєю заснувати в Ки-
євi Iнститут правознавства. Для нього взiрцем було Училище права й адмiнiстрацiï, на базi якого було засновано 1816 року Варшавський унiверситет, який лiквiдували 1831 року. У його записцi Миколi I це обґрунтовувалося так. Спорудження в Києвi пам'ятника Володимировi має вiдбуватися одночасно iз заснуванням при ньому Iнституту правознавства. Прагматичний генерал-губернатор був переконаний, що пам'ятник стане лише прикрасою мiста, а з iнститутом вiн матиме потужне суспiльне значення. Потреба в iнститутi пояснювалася тим, що польськi суди, кадровий склад яких формувався на виборному принципi мiсцевою шляхтою, залишалися поза росiйським контролем, й iмперiя не могла забезпечити ïх вiдповiдно навченими кадрами, бо й сама таких не мала. А тому професiйна пiдготовка середнього судового персоналу, який отримав би росiйську освiту, сприяла б запровадженню росiйськоï мови й практики судiвництва та примусила б кожного поляка вивчити ïх. Це зблизило б правобережного шляхтича с правами и обычаями того отечества, которому он навсегда должен принадлежать, и со временем усвоить для себя имя россиянина.
Тож генерал-губернаторовi йшлося про державнi завдання щодо асимiляцiï шляхти. Хоча перебiг подальших подiй навколо пам'ятника Володимировi та Iнституту правознавства й вiдбувся дещо за iншим сценарiєм, але вiд основного задуму В. В. Левашова не було жодного вiдступу. Iм'я Володимира буде присвоєно Киïвському унiверситету. Пам'ятник Володимировi буде споруджено на киïвських схилах 1853 р. Цю вдалу канонiзацiю одного з князiв Киïвськоï Русi буде продовжено й у багатьох iнших заходах щодо наповнення киïвського життєпростору ïхнiми iменами. Проте найбiльшоï популярностi набув Нестор-Лiтописець, автор Повiстi минулих лiт, перший iсторик, якому 1829 р. Товариство росiйських старожитностей при Московському унiверситетi встановило пам'ятну дошку на територiï Києво-Печерськоï лаври, де зберiгаються його мощi, а 1855 р. його iм'ям названо провулок у Києвi.
ськi, Завадовськi, Безбородьки, Трощинськi. Але якщо вони цього не зробили, то це мають зробити самi великороси. Адже руками Богдана Хмельницького вся Малоросiя, i схiдна, i захiдна, вiдiрвалася вiд Речi Посполитоï i приткнулася (примкнула) до Москви. Тим бiльше, вони мають для цього й кошти, адже ранговий маєток Богдана Хмельницького Гадяч iз волостю, де нараховувалося майже десять тисяч осiб чоловiчоï статi, Катерина II 1785 р. викупила в державну казну.
Однак тодi спроба М.О. Максимовича таким чином пiдняти значимiсть Украïни в складi Росiйськоï iмперiï не втiлилася в життя. I лише Сiчневе польське постання 1863 р. надало ïй нового звучання в устах уже iншого мiсцевого дiяча М. В. Юзе- фовича, який впродовж 32 рокiв очолював Тимчасову комiсiю для розгляду давнiх актiв. Той вважав, що пам'ятник Богдановi Хмельницькому може бути, з одного боку, символом звiльнення руськоï вiри й народностi вiд чужоземного (читай польського) ярма, а з iншого вiдновником (восстановителем) єдностi Руськоï землi. Схвалену Олександром II iдею пам'ятника мав вiдтворити скульптор Михайло Мiкешин, вiдомий своєю могутньою спорудою Тисячолiття Росiï в Новгородi, який i запропонував художньо- емоцiйне втiлення полiтичноï проблеми. Постать гетьмана на конi оточували кобзар-малорос, великорос i червонорос, що символiзували єднiсть Росiï, в якiй мiсця нелояльним полякам уже не було. А пiд фiгурою кобзаря мав бути надпис iз народноï пiснi, яку той виконував:
Та не буде лучше, та не буде краще Як у нас на Вкраине, Що не має жида, що не має ляха Не буде й унии.
Барельєфнi композицiï мали вiдтворити переможну Збо- рiвську битву, Переяславську раду й урочисту зустрiч Богдана Хмельницького в Києвi. Усе це скрiплювалося надписом: Единая неделимая Россия гетману Богдану Хмельницкому.
Бронзову модель споруди доставили до Киева, цю справу обговорили в Тимчасовiй комiсiï для розгляду давнiх актiв. Серед iнших вартi уваги мiркування ïï члена Миколи Рiгельмана, який зосередився над поєднанням художнього й полiтичного змiсту пам'ятника й дiйшов такого висновку. Оскiльки спогади народу про гноблення з часом притупилися, а пiснi й думи забулися, то варто ïх пiдсилити саме пам'ятником Хмельницькому, його треба зробити символом визволення вiд польського й католицького гнiту, але не роз'ятрювати глядача знаковими фiгурами 200-рiчноï давностi, бо вони лише обтяжують художнє враження. Цю ж iдею пiдтримав i М. В. Юзефович, який запропонував генерал- губернаторовi свою кандидатуру на посаду голови комiтету зi спорудження пам'ятника. Олександр II також взяв участь у обговореннi, розкритикував фiгуру єзуïта, сказав, що треба замiнити капелюх на конфедератку, рекомендував вiдмовитися вiд чоток, змiнити розташування пальцiв на булавi тощо. Щоб досягти iсторичноï правдивостi, Володимир Антонович забезпечив М. О. Мiкешина портретними зображеннями гетьмана та вказав на допущенi помилки щодо одягу та його озброєння. До обговорення пiдключився i великий князь Костянтин Миколайович, який оглядав пам'ятник 1873 р. в петербурзькiй майстернi скульптора. За його настановою фiгура гетьмана зазнала нових змiн: Чтобы он, находясь на коне, в левой руке держал знамя или штандарт с русским государственным орлом, а персты правой руки, поднятой к верху, к орлу, сложил бы к присяге. Фигуру в таком случае придется сделать с обнаженной головой. Цi змiни позбавили б постать Богдана Хмельницького двозначностi, адже при взгляде на него можно понимать и так, что гетман, поразив исконных неприятелей своих… указывает на Москву с воззванием ополчиться и на нее. Тож пам'ятник мав складатися з однiєï кiнськоï статуï з переможеним польським прапором та розiрваними ланцюгами, а Богдан мусить вказувати на пiвнiчний схiд до Москви.
Надання фiгурi гетьмана полiтичноï одномiрностi, постiйне втручання височайших осiб, прагнення уникнути дражливих моментiв, як i позицiя М. О. Мiкешина, вiдiрванiсть його вiд Києва все це призвело до зволiкання встановлення пам'ятника, крiм того, вiн ставав дорожчим. Щоб скульптор не вiдмовився вiд подальшоï спiвпрацi, його втрати було компенсовано однiєю тисячею десятин землi в Катеринославськiй губернiï. Киïвський генерал-губернатор О. М. Дондуков-Корсаков провiв додатковi переговори з вiйськовим i морським вiдомствами щодо постачання мiдi та перевезення пам'ятника залiзницею. I при цьому його вiдкриття передбачалося не як окремий, самодостатнiй акт, а як один iз чисельних заходiв, приурочених до 900-лiття хрещення Русi, серед яких варто згадати й спорудження Володимирського собору. Тож вiд iдеï пам'ятника до реалiзацiï пройшло пiвстолiття, i за цей час змiнювався образ Богдана Хмельницького. Якщо в М. О. Максимовича вiн був полiтиком, який об'єднав Велику i Малу Росiï, то в М. В. Юзефовича та iмператорського двору вiн набув рис захисника православноï вiри, антипольського спрямування. У всякому разi, про це йшлося не тiльки в М.В. Юзефовича, а й у промовi митрополита Платона, який висловив побажання, щоб кожен син Росiï, як i Богдан Хмельницький, всi сили вiддавав на благо спiльноï Вiтчизни.
Украïнську iдею, яка наприкiнцi XIX столiття ставала дедалi помiтнiшою, iмперська влада намагалася подолати так само, як свого часу польську присутнiсть та польську iдентичнiсть. Але тепер iнiцiативу взяли на себе вихованi в православно-росiйськiй системi духовних та полiтичних цiнностей, сформованiй у 18301840 роках, мiсцевi дiячi- державники. Вони також звернулися до пам'ятникiв, можливiсть яких зримо та масово впливати на iдейнi переконання не пiдлягала сумнiву.
У членiв Киïвського вiддiлу росiйського воєнно-iсторичного товариства виник задум, що втiлився у спорудження
цiлоï серiï пам'ятникiв пiд назвою Исторический путь.
-I суттєво оновлений наприкiнцi XX столiття пам'ятник княгинi Ользi та Андрiю ервозванному, безумовно, мали свого часу певне великодержавне iдеологiчне значенняЙого мала вiдкривати композицiя з княгинею Ольгою, Андрiєм Первозванним та Кирилом i Мефодiєм. Потiм встановлювалися б пам'ятники Вiщому Олеговi, Святославу Iгоревичу, Владиславу Святославовичу, Володимировi Мономаху та Нестору-Лiтописцю. Подана киïвським генерал-губернатором Ф. Ф. Треповим, ця iдея була схвалена Миколою II. Iмператорський кабiнет видiлив 10 тис. руб. на пам'ятник княгинi Ользi. У пресi, зокрема Киевлянине, подiя висвiтлювалась як велика росiйська нацiональна справа, за яку взялося Киïвське воєнно-iсторичне товариство, яка за iдейним наповненням перевершує здобутки й Киïвського унiверситету, й Киïвськоï духовноï академiï з ïхнiми науковими товариствами. Однак, незважаючи на упередженiсть та звеличення, цей намiр не пiдтримали в середовищi навiть наближених до товариства осiб, якi активно почали обговорювати його недолiки. Бiльше того, один iз засновникiв Киïвського клубу русских националистов А. I. Савенко вважав, що композицiя зi св. Ольгою не вiдповiдає iсторичнiй правдi. Адже княгиня Ольга не може бути святою, вона не хрестила Русь, а тому не може бути поруч з Андрiєм Первозванним в композицiï. Як не можуть бути в однiй скульптурi i Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, а пам'ятник ïм не варто встановлювати перед присутственними мiсцями, керуючись лише тими мiркуваннями, що Ярослав Мудрий кодифiкував Руську правду, тому повинен стояти перед тогочасною будiвлею окружного суду. Пам'ятник йому треба встановити на Софiйськiй площi перед Ярославовим творiнням Софiйським собором.
Критика проекту А. I. Савенком роздiлила учасникiв дискусiï на два табори, в одному з яких опинилися автори проекту, професiйнi iсторики: професори Киïвськоï духовноï академiï В.З. Завiтневич, Киïвського унiверситету М. В. Довнар-Запольський, а також Г. Г. Павлуцький та М. В. Стороженко, якi вважали, що пам'ятник, хоча й не вiдповiдає iсторичнiй правдi, зате виразно окреслить известную идею. ïм заперечували непрофесiонали-iсторики, серед яких начальник штабу Киïвського вiйськового округу генерал М. В. Алексеев, прокурор воєнно-окружного суду генерал М. I. Костенко, А.I. Савенко та професори В. . Чернов, Ю. А. Кулаковський, якi були переконанi в тому, що iсторична правда має тiсно поєднуватися з полiтичною iдеєю та ïï художнiм втiленням. Останнiх пiдтримували й дописувачi газет, один з яких вважав, що Ольга була державним дiячем болгарського походження, а не святою. Iнший що ще i ïï син Святослав не став християнином, а був язичником. М. Костенко наголошував, що Ольга була грiзною та жорстокою правителькою, а тому ïï не варто зображати з хрестом у руцi, як i постать Андрiя Первозванного, вiдвiдування яким Києва не було доведеним фактом.
Таке прискiпливе обговорення сприяло тому, що iдея встановлення пам'ятника змiцнилася i стала популярною серед киян, а тому мiська Киïвська дума в серпнi 1911 р. поклала край дискусiï, проголосувавши (46 за, 22 проти) за встановлення пам'ятника на мiсцi сьогоднiшньоï Михайлiвськоï площi. Однак для цього ïй довелося скасувати своє попереднє рiшення, прийняте 1906 p., згiдно з яким на цьому мiстi мав бути пам'ятник Тарасовi Шевченку.
Бiльш виразного антиукраïнського змiсту набув задум вiдзначення 200- рiччя страти Василя Кочубея та Iвана Iскри та спорудження ïм пам'ятника. Ця iдея також виникла в середовищi Киïвського вiддiлу росiйського воєнно-iсторичного товариства. Двi iсторичнi постатi, покаранi гетьманом Мазепою 14 липня 1708 р. за вiрнiсть iмператору Петру, уособлювали мучеников за єдиную неделимую Россию, вони мали символiзувати вiдданiсть iмперiï на противагу сепаратизму та зрадi про це йшлося в донесеннi директора Першоï киïвськоï гiмназiï М.В. Стороженка генерал-губернаторовi Ф. Ф. Трепову. Той, схваливши цю пропозицiю, почав iнiцiювати вiдведення мiсця для пам'ятника в Києвi. Комiтет iз його спорудження та вiдзначення очолив М. В. Стороженко, а до його складу увiйшли всi живi нащадки Кочубея та вiйськовi чини члени Воєнно-iсторичного товариства. М.В. Стороженко проявив велику активнiсть, запропонувавши встановити споруду на Микiльськiй площi на Печерську, домiгся схвалення цього Миколою II, коли той вiдвiдував Киïв 1911 р. Його мiркування з приводу вшанування пам'ятi Кочубея та Iскри вартi бiльшоï уваги. Оскiльки сепаратистическое мазепинство буде намагатися применшити ïхнє iсторичне значення, особливо в середовищi сiльського населення, то до святкування обов'язково треба залучити дворянство й земство всiх губернiй. Вiн назвав саме тi губернiï, де мешкали украïнцi: пiвденнi, правобережнi, лiвобережнi, а також Воронiзька, Таврiйська, землi Вiйська Донського та кубанських козакiв. I Стороженко та нащадки Кочубеïв допомагали скульпторовi П. А. Самонову, щоб фiгури вийшли достовiрними та художньо переконливими, а тому Кочубея та Iскру зобразили в той момент, коли вони вирiшили повiдомити Петру I про зраду гетьмана Мазепи.
Якщо композицiя з пам'ятником св. Ольги забрала мiсце, визначене для пам'ятника Тарасовi Шевченку, який набув значення символу украïнськоï нацiï, то пам'ятник Кочубею та Iскрi мав якщо не перемогти, то переважити заходи увiчнення пам'ятi поета, приуроченi до 100-рiччя вiд дня його народження.
Тож у арсеналi заходiв влади на Правобережнiй Украïнi, як нiде в iнших регiонах Росiйськоï iмперiï, була присутня iсторiя, пiдiгнана до iмперських потреб єдиного державного обширу. З багатого та рiзноманiтного фактографiчного матерiалу лише кiльком iсторичним подiям надано нарiжного та символiчного значення. Проголосивши себе спадкоємницею Киïвськоï Русi, iмперiя зупинилася на ïï хрещеннi, Переяславськiй радi 1654 р. та на протиставленнi конфесiйноï вiдмiнностi (росiйського православ'я та католицизму). А пам'ятнi споруди мали вiзуально закрiпити в людськiй пам'ятi право Росiï на володiння цiєю територiєю, вiд якоï вона тягла свою безперервну iсторiю. Пам'ятник князю Володимировi пiднiмав значення хрещення Русi та змушував нагадувати про домiнування православноï вiри з часiв Киïвськоï Русi в окатоличеному краï. Конфлiктне минуле мiж Рiччю Посполитою i Гетьманською державою, як i конфесiйна вiдмiннiсть, використовувалися для реактива- цiï антипольських настроïв пiд час визвольних польських повстань 1830 i особливо 1863 рокiв, а встановлення пам'ятника Богдановi Хмельницькому мало нагадувати та вiдновлювати в iсторичнiй пам'ятi акт з'єднання 1654 р. Для утримання украïнцiв у iмперськiй орбiтi з полякiв творився образ ворога, за допомогою якого формувалася росiйська спiльнiсть.
Змiна спрямування iсторизацiï з антипольського на антиукраïнське на початку XX столiття практично не вплинула на ïï форми та методи, й вона надалi продовжувала пiдтримувати й насаджувати, i найперше за допомогою пам'ятникiв, iдею збереження цiлiсностi Росiйськоï iмперiï. Для засудження украïнського руху мобiлiзовано iдею зрадництва, що вилилась у спорудження пам'ятника Кочубею та Iскрi. При цьому надзвичайно велике значення надавалося художньому втiленню iсторичних споруд, якi найбiльше б увиразнювали названу iдею, а тому споруди тi, як правило, Досягали своєï мети значною мiрою посилювали мiфологiчнi схеми, на основi яких формувалася масова свiдомiсть та iсторичнi знання людей.
Валентина ШАНДРА 26 лютого 2010р.

ПРО ПАМ'ЯТНИКИ ТА ПАМ'ЯТЬ. ВIдтворення минулого й манIпуляцIя ним у КиєвI XIX столIття orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15949


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация