<< Главная страница

ПРО ДВА РIЗНI НАРОДИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16023


Усе-таки у ставленнi росiян до украïнцiв, до Украïни таïться щось ключове, доленосне для нас, росiян. Для укра
ïнцiв Росiя теж значима, але лише як точка вiдштовхування, що допомагає усвiдомлювати свою, украïнську, iншiсть. Для росiян же Украïна, навпаки, точка постiйного тяжiння, ревнивоï уваги, об'єкт поглинання як чогось споконвiчно свого й перероблювання за власним образом i подобою. Нiщо так не дратує росiян, як очевиднi вiдмiнностi з украïнцями в мовi, менталiтетi, культурi, iсторичному досвiдi. Якщо росiяни й визнають цi вiдмiнностi, то лише на рiвнi вiдмiнностей, скажiмо, мiж Владимирщиною та Рязанщиною, але нiяк не на рiвнi вiдносин двох рiзних народiв.
Вiдома думка, що Росiя без Украïни, з iмперського погляду, неповноцiнна. Щось на кшталт цього говорив Бжезинський, та й не тiльки вiн. Ця думка правильна. Але справа навiть не стiльки в економiчному й геополiтичному значеннi Украïни для Москви. Справа перш за все в тому, що на традицiйному росiйському ставленнi до Украïни, по сутi, тримається росiйська iмперська свiдомiсть, завдяки якiй росiйська iмперiя, нехай i в урiзаному виглядi, все ще iснує. Пiдкреслюю: саме ставлення до Украïни не до Балтiï, не до Кавказу є визначальним для росiйськоï iмперськоï свiдомостi. Щойно росiяни усвiдомлять, що украïнцi це СПРАВДI iнший народ росiйський iмперський мiф розвiнчається, iмперiя зникне.
Треба сказати, що на словах росiяни завжди готовi визнати, що украïнцi народ, але увага! братнiй народ. За цiєю пiдступною формулою криється переконання, що ми росiяни й украïнцi ОДИН народ, покликаний жити в однiй державi зi столицею в Москвi. Говорячи про братнiй украïнський народ, бiльшiсть росiян сприймають украïнську мову й саме украïнство як прикре iсторичне непорозумiння, iсторичний вивих, що виник завдяки шкiдливому впливу Литви та Польщi. I при цьому росiяни не переймаються питанням: а може, вивихом є вони самi?
Iсторично вивихнутi ми, росiяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в XIII столiттi окреслилися два протилежнi iсторичнi вектори, що визначили подальше формування украïнського й росiйського народiв. Перший вектор боротьба з Ордою в союзi з вропою, другий боротьба з вропою в союзi з Ордою. Персонiфiкувалися вони вiдповiдно в особах Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор природний i логiчний з культурно-iсторичного погляду. Другий вектор якнайглибше викривлення з наслiдками, що далеко йдуть культурними, державними, iсторичними, психологiчними, етичними. I якщо король Данило знакова фiгура Украïни, то прийомний ханський син Олександр Невський знакова фiгура Росiï, ïï iм'я. Такий початок нинiшнiх росiйсько- украïнських вiдносин. Уже пiсля цього говорити про два братнi народи не доводиться. Цивiлiзацiйна ворожнеча зумовлена вже цими двома iсторичними особами.
ïх можна назвати народоутворюючими. Наскiльки Данило Галицький не схожий на Олександра Невського, настiльки украïнцi не схожi на росiян в своєму ставленнi до права, свободи, власностi. Якщо украïнська самосвiдомiсть iсторично тяжiє до вропи, то традицiйна росiйська самосвiдомiсть сприймає вропу з бiльшою або меншою мiрою ворожостi, недовiри й заздростi, iншим боком якоï є месiанська чванливiсть i викривальний пафос щодо прогнилого Заходу. вропа для росiян це втрачений рай, звiдки ïх вирвали татарським арканом. Саме конфлiкт мiж початковою європейською природою i нав'язаною азiатчиною iсторiï та державностi визначив росiйський психотип, всi його комплек- си й фобiï. Усi росiйськi неврози вiд пияцтва до бiльшовизму звiдси. Утративши вропу, росiяни захотiли ïï не просто забути вони вирiшили ïï зненавидiти, полюбивши при цьому своє iсторичне нещастя, всю цю нав'язану ïм долею азiатчину. Це психологiчне й розумове вiдхилення називається росiйським патрiотизмом. Украïна ж завдяки Литвi й так, так! Речi Посполитiй зберегла в собi причетнiсть до вропи, збереглася як Русь у справжньому значеннi цього поняття. А ми переродилися в Московiю, утративши одвiчну цивiлiзацiйну iдентичнiсть. I саме це є предметом наших росiйських, точнiше московських, ревнощiв, що визначають наше ставлення до Украïни.
Ще на Переяславськiй радi (1654 p.), на горезвiсному возз'єднаннi, треба сказати, вельми вимушеному з боку козакiв, зустрiлися два рiзнi народи, що говорили мовами рiзних культур. Мало хто знає, що в Переяславi козаки, погоджуючись присягти московському царевi, наполягали, щоб i вiн, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманнi ïхнiх вольностей. Тобто козаки були носiями типово ЗАХIДНОÏ правовоï культури. Зрозумiло, це викликало обурення з московського боку, вони заявили: У нас не повелося, щоб царi давали пiдданим присягу, а вольностi вашi Государем дотриманi будуть. Мабуть, для козакiв довiряти Москвi було сумнiвною справою: в Переяславi чотири полки царевi так i не присягнули.
Як Росiя дотримала козачих вольностей, добре вiдомо: всiма силами вона прагнула усунути украïнське iсторичне непорозумiння. Уже незабаром пiсля Переяславськоï ради почалося омосковщення Украïни: насадження воєвод, усунення мiського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносительства тощо. 1662 року був створений Малоросiйський приказ, що безпосередньо пiдпорядковувався царевi. Через нього цар затверджував претендентiв на гетьманство, садив воєвод в украïнських мiстах, будував фортецi в Украïнi, керував дiями московських i козацьких вiйськ. Крiм того, це вiдомство наглядало за дiяльнiстю гетьмана й контролювало всi контакти украïнцiв iз Московiєю. Про Переяславськi угоди в Кремлi вже й не згадували.
Потiм був показовий геноцид в Батуринi (1708 р.) вiдповiдь Петра I на спробу гетьмана Мазепи вiдстояти залишки суверенiтету Украïни. Далi вiдбулися два знищення Запорiзькоï Сiчi: Петром I та остаточне Катериною. Потiм було перетворення Украïни на набiр типових губернiй, царська полiтика русифiкацiï i, нарештi, сталiнський Голодомор як засiб придушення украïнського нацiонально-визвольного опору. А зовсiм недавно, за часiв Вiктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з украïнським iсторичним непорозумiнням шляхом манiпуляцiй iз газпромiвськими заглушками.
Звичайно, козакам в XVII столiттi не варто було так гостро конфронтувати з поляками, якi, з цивiлiзацiйного погляду, були набагато ближчими козацтву, нiж московити, незважаючи на ïхнє православ'я. Та й гордим полякам треба було розумiти, що вiд ïхнього конфлiкту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрiбна федеральна й правова реформа Речi Посполитоï, яка складалася лише з двох суб'єктiв Польщi та Литви. Треба було визнати третiй суб'єкт Украïну (Русь). Так i сталося при укладеннi Гадяцькоï унiï (1658 p.). Але, на жаль, пiзно: ненависть козакiв до ляхiв була вже дуже великою, тому проект провалився. Якби вiн виник ранiше Украïна мала б усi шанси iснувати сьогоднi як повноцiнна європейська держава. Та й наша, росiйська, доля склалася б iнакше, оскiльки без Украïни Росiя навряд чи перетворилася б на монструозну iмперiю, яка врештi-решт розродилася бiльшовизмом. Московiя неминуче увiйшла б до складу цивiлiзованiшого та сильнiшого сусiда. I ми, росiяни, жили б зараз у вропi, не маючи за плечима ГУЛАГу й iншого мерзенного iсторичного досвiду. I сама iсторiя вропи була б iншою.
Отже, два братнi народи. Але, як бачимо врештi-решт, культурно- iсторичний генезис росiян i украïнцiв абсолютно рiзний, навiть протилежний. Ми, росiяни, звичайно, брати украïнцям, але брати, що пiддалися певнiй неприємнiй мутацiï. Ми небезпечнi, неначе несемо в собi якусь руйнiвну заразу, i тому нас iнстинктивно цуралися всi, хто живе захiднiше украïнцi, прибалтiйцi, а тепер i бiлоруси. Зате Китай пiдходить до нас все щiльнiше.
Разом з iдеєю двох братнiх народiв iснує вже зовсiм оскаженiла концепцiя ура-патрiотизму триєдиного росiйського народу, що нiбито складається з великоросiв, малоросiв i бiлорусiв. Ця мiфологема розсипається при першому ж уважному розглядi. Мовна близькiсть? Упевнений, що бiльшiсть iз адептiв iдеï триєдиного росiйського народу не зможуть зрозумiти багато розмовних фраз украïнською. Мовнi вiдмiнностi мiж росiянами й украïнцями очевиднi та значнi. Мови у них, звичайно, спорiдненi, але, скажiмо, сербська мова теж дуже близька до росiйськоï, але нiкому з нормальних людей не спадає на думку вважати сербiв i росiян одним народом. До речi, у сербiв i хорватiв мова взагалi одна, але народи цi, не дивлячись на спiльний слов'янський корiнь, зовсiм не братнi, а цивiлiзацiйно рiзноспрямованi. Скажуть: ïх роздiлила релiгiя. Добре, вiзьмемо сербiв i чорногорцiв одна мова, одна вiра. Вiдмiнностей мiж ними в сотнi разiв менше, нiж мiж росiянами й украïнцями. Проте, не дивлячись на великодержавне прагнення Сербiï розглядати Чорногорiю як своє продовження (не бiльше!), вона вважає себе окремим народом iз власною iсторiєю i культурою. Тут не вдаватимуся в подробицi, але, ймовiрно, мало хто знає, що приблизно в 19201926 pp. Чорногорiя вела партизанську нацiонально-визвольну вiйну проти сербськоï армiï, що окупувала Чорногорiю пiд приводом братньоï допомоги. I якщо вже такi близнюки, як Сербiя i Чорногорiя, врештi-решт розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росiю й Украïну?!
Завершуючи, не можна не згадати ще один момент. Запекла росiйсько- украïнська суперечка розгортається на iсторiософському, економiчному, полiтичному полi. Це велика суперечка про Украïну як таку, про ïï суверенiтет i спроможнiсть.
Вiдбувається вона й на теренах культури. Тут, мабуть, головною стратегiчною висоткою, за яку борються росiяни, є iм'я i спадщина Гоголя. Аргументацiя росiйських ура-патрiотiв така: Гоголь писав росiйською мовою, називав себе росiянином значить, нiякоï особливоï украïнськоï iдентичностi не iснує, можна говорити лише про таку собi обласну малоросiйську своєрiднiсть, такий етнографiчний вiдтiнок. Зрозумiло, це звичайний прийом, покликаний виправдати iмперську полiтику щодо Украïни й саме iснування iмперiï. Пора нарештi сказати правду: Гоголь типологiчно (я вже не говорю про походження) суто украïнський письменник, що мав ще й польське корiння, а писав росiйською мовою через iсторичнi й полiтичнi обставини. Долю Гоголя зумовила доля Украïни в iмперiï. Як ще мiг зробити лiтературну кар'єру талант, що народився в колонiальнiй провiнцiï? Зрозумiло, треба було ïхати в iмперський центр, до Пiтера, писати по-росiйському, причому iдеологiчно витримано. Скажiмо, Тарас Бульба козир наших ура-патрiотiв має очевидну ознаку полiтичного пристосовництва. Як вiдомо, було два варiанти повiстi, й патетичнi слова про росiйського царя в передсмертному монолозi Тараса з'явилися лише в другiй редакцiï по сутi, Гоголь створив яскравий, поетичний, псевдоiсторичний образ, зробивши вагомий внесок у iмперську мiфологему возз'єднання Украïни з Росiєю. Але душевного комфорту Гоголь вiд цього не мав. У Росiï вiн мучився, знемагав. Його Вечори на хуторi бiля Диканьки це втеча до вже неiснуючоï Украïни. По сутi, це плач за Украïною, захований в смiх, в яскравi пiвденнi барви, в казковiсть, в полiт стилю. Пригадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II з делегацiєю запорожцiв, якi, передчуваючи свiй швидкий кiнець, прибули до Петербурга з надiєю вмилостивити матiнку государиню. Невипадково Микола Васильович звiв цi протилежнi початки: крижаний iмперський Петербург i гарячих посланцiв Сiчi. У рiздвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольнiстю, за Украïною…
Росiя душила Гоголя, вiн рвався з неï, але куди йому було податися? В Украïну, перетворену на Малоросiю? Там вiн був приречений на убоге провiнцiйне животiння. I тодi новою, iдеальною Украïною для Гоголя стала Iталiя. В Iталiï вiн воскресав духовно, звiдти вiн писав вiдвертi листи, в яких Росiя, Петербург, снiги, негiдники були в одному рядку, через кому. В Iталiï вiн пробуджувався на батькiвщинi. I чим все закiнчилося? Росiя в особi попа-мракобiса Матвiя задушила-таки Гоголя. Ось i вся його iсторiя, коротко.
Гоголь не змiг або побоявся розiбратися в собi, i це його занапастило. Украïнсько-польську самосвiдомiсть (характернi його вiдвертi бесiди з поляками в Iталiï), що жила в нiм, вiн старанно, але марно душив надбудовною росiйською самосвiдомiстю. Росiю, ïï холоди, мешканцiв, чиновникiв, дивну, безвихiдну iсторiю Гоголь не любив, хоча й боявся зiзнатися собi. Звiдси й Мертвi душi ця фантасмагорична фреска стає зрозумiлою саме з цього ракурсу. Створивши ïï, Гоголь злякався самого себе й кинувся до попiв, до покаяння, до моралiзаторства, став проповiдником i вбив у собi художника. Гоголь це жертва Росiï, вона зжерла його. Украïнський письменник, що заплутався в своïй росiйськiй долi як птах у сильцi.
Що ж, пiдсумуємо. Нам, росiянам, пора усвiдомити, що здобуття Украïною незалежностi закономiрне. Це iсторична справедливiсть, з якою необхiдно не просто змиритися нам треба ïï зрозумiти й прийняти. Розумiння, що Украïна справдi iнша краïна, справжнiй закордон ось ключ до нашого самопiзнання, самокритики й самозвiльнення, передумова зародження новоï росiйськоï ментальностi без iмперських та антизахiдних стереотипiв. Якщо це станеться, все наше бачення iсторiï i свiту змiниться. Украïна нiби ставить перед нами, росiянами, дзеркало. Треба чесно й хоробро подивитися в нього. I, як сказано в нашiй же, росiйськiй, приказцi, на зеркало неча пенять…
Олексiй ШИРОПАВ, Росiя, livejournal.com

ПРО ДВА РIЗНI НАРОДИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=16023


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация