<< Главная страница

ПОЛIТИЧНА ДОЦIЛЬНIСТЬ, КУЛЬТУРНЕ ПIДґРУНТЯ ТА СУБ'КТИВНИЙ ФАКТОР РОЗКОЛУ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15783


У першому тисячолiттi новоï ери бiльшiсть християн жили єдиною спiльнотою. I хоча з часом вiра в Iсуса Христа поширилися на землях Захiдноï та Центральноï вропи, а також на територiях Середземномор'я, єднiсть церков була реальнiстю. Постiйно скликалися Вселенськi та Помiснi Собори, на яких обговорювалися справдi важливi для всiх питання, а головне приймалися обов'язковi для всiх рiшення (наприклад, текст Символу вiри). На соборах завжди попри транспортнi труднощi були присутнi сотнi делегатiв iз найвiддаленiших куточкiв тогочасноï ойкумени. Зв'язки мiж церквами пiдтримувалися також листами, вiзитами духовних осiб, мандрiвними ченцями, паломниками.
Починаючи з IV столiття, молода християнська церква мала дуже чiтку органiзацiю, керувалася так званою пентархiєю (вiд п'ять) п'ятьма патрiархатами (кафедрами), якi перебували в постiйному зв'язку мiж собою, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрiйська, Антiохiйська та русалимська кафедри. (Iснувало навiть переконання, що така схема церковного управлiння установлена Богом, що менше чи бiльше окремих церков бути не може. Сьогоднi ïх 14.) Наймолодшою серед них була Константинопольська церква Царгород- ський патрiархат було засновано в IV ст., тодi як iншi церкви пов'язували свiй початок з апостольськими часами. У зв'язку з тим, однак, що Константинополь став новою столицею Римськоï iмперiï (Новим Римом), що його патрiархат завжди спирався на потугу iмперiï (спочатку Римськоï, потiм Вiзантiйськоï), Константинопольський патрiархат невдовзi посiв друге мiсце в системi єдиноï християнськоï церкви. Перше мiсце протягом усього першого тисячолiття належало Римськiй кафедрi. Ïï чiльне мiсце проявлялося, серед iншого, в тому, що в разi будь-якоï незгоди iншi церкви звичайно зверталися до Риму як до арбiтра.
Трапилося так, що в бурхливому першому тисячолiттi (розпад Римськоï iмперiï, нашестя варварiв, хрещення народiв вропи, формування нацiональних держав) Рим пiд впливом багатьох, часто драматичних, обставин почав вiддалятися вiд Вiзантiï. Однiєю з причин було те, що Вiзантiя, переймаючись своïми проблемами, не могла надавати своïй далекiй захiднiй провiнцiï Риму необхiдну вiйськову допомогу. Склалося так, що Римський Папа залишався в Римi єдиною потугою й мусив захищати Вiчне мiсто вiд нашестя варварiв або пактувати з ними. Трапилося неминуче на початку IX столiття Римська церква вийшла зi складу Вiзантiï й визнала франкських королiв (а не вiзантiйських iмператорiв) спадкоємцями римських кесарiв. Першим варварським Римським iмператором став 800 року Карл Великий, якого коронував папа Лев III. Таким чином Римська церква пов'язала свою полiтичну долю iз Захiдною вропою, зi щойно охрещеними нею народами та молодими державами. При цьому римськi папи зберегли, певною мiрою, свiй авторитет у старому християнському свiтi, залишилися його частиною. Однак Рим (Захiд) i Константинополь (Схiд) почали дедалi бiльше вiддалятися одне вiд одного, рiзнитися мiж собою.
На переломi першого й другого тисячолiть важливим чинником вiдмiнностей мiж церквами були географiя та стан комунiкацiй у свiтi. Схiднi православнi церкви та Захiдна католицька церква столiттями накопичували вiдмiнностi, тому що перебували у вiддалених мiж собою регiонах, по- рiзному розвивалися полiтично й економiчно, а транспорт та iнформацiйнi зв'язки тодi ще не могли компенсувати великих вiдстаней. Почали формуватися рiзнi культури церковного життя лiтургiя, церковна iєрархiя, чернече життя, церковне мистецтво тощо.
Важливу роль у тому, що церкви далi розходилися в рiзнi боки, вiдiгравали етнографiчнi та культурнi фактори. Схiднi церкви об'єднували, головним чином, грекiв та слов'ян, а Захiдна молодi варварськi народи германцiв, галлiв, сак-
сiв, якi перемiшалися з малою часткою нащадкiв громадян Римськоï iмперiï. Якщо для Сходу мовою спiлкування протягом багатьох столiть залишалася грецька (нарiччя койне), то вченi й духовнi люди (колись це були синонiми) Захiдноï вропи користувалися латиною. Кiлькiсть теологiв, якi знали добре як грецьку, так i латину, в серединi першого тисячолiття дуже зменшилася вiдбулося сумне роздiлення мов. Християни не завжди могли розумiти одне одного, читати теологiчнi твори, документи, листи на мовi iншоï церкви, грамотно вести переговори одне з одним. Чимало рiзниць у теологiчних формулюваннях виникло завдяки перекладачам (тлумачам). Християнськi Схiд i Захiд дедалi менше знали про справи, проблеми
одне одного, не цiкавилися життям iншоï сторони, перестали вважати себе складовими однiєï християнськоï спiльноти. Iнакшiсть iншоï сторони тепер сприймалася як грiх.
(Варто вiдзначити, що географiчний та етнiчний фактори призводять до розбiжностей у релiгiйнiй культурi також у межах однiєï конфесiï, скажiмо, православноï. Усi ми маємо нагоду дивитися по ТБ святковi православнi богослужiння в єрусалимських храмах, де сьогоднi серед вiруючих багато православних арабiв. I зовнiшнi форми лiтургiï русалимського патрiархату спiв, молитовнi мелодiï, поведiнка вiруючих у храмi вiдрiзняються вiд слов'янських набагато бiльше, на мою думку, нiж католицьке богослужiння.)
Перейдемо зрештою до трагiчноï сцени остаточного церковного розколу, коли католикiв i православних надовго роздiлила прiрва ненавистi. Головними дiйовими особами тут були Константинопольський патрiарх Михаïл Керулларiй, Римський Папа Лев IX та його легати (посли) на чолi з кардиналом Гумбертом, якi прибули до Константинополя.
Патрiарх Михаïл був енергiйною й дуже честолюбною людиною i, ставши патрiархом, вирiшив досягти того, чого не змогли зробити його попередники. А саме повноï незалежностi своєï церкви вiд iсторично домiнуючоï Римськоï кафедри. Для цього вiн хотiв добитися вiд Риму визнання Константинопольського патрiарха Вселенським патрiархом (Схiдним Папою), а не одним iз чотирьох схiдних патрiархiв. На цi претензiï тодiшнiй Римський Папа Лев IX вiдповiв повною i не дуже шанобливою вiдмовою. Тодi в Константинополi уклали документ Викриття латинян, де перелiчили всi грiхи латинян, всi ïхнi вiдхилення вiд iстинноï вiри. (Про цi вiдхилення поговоримо далi.) Вiдносини мiж двома кафедрами небезпечно загострилися.
Безпосередньо перед фатальним подiлом церков виникла ще одна проблема, пов'язана з iталiйськими колонiями Вiзантiï. Вiзантiйськi греки мали в Iталiï своï церкви й правили там лiтургiю за вiзантiйським обрядом, який тодi вже значно вiдрiзнявся вiд латинського. У XI столiттi цi вiзантiйськi володiння частково перейшли до Риму, там було впроваджено захiдну лiтургiю. Обурившись, патрiарх Михаïл нанiс зустрiчний удар позакривав усi латинськi церкви й монастирi в Константинополi.
Попри згаданi конфлiкти, вiдносини мiж Римом i Новим Римом (Константинополем) на поверхнi залишалися нормальними. Про що свiдчить, наприклад, те, що iмператор Костянтин IX Мономах саме тодi запропонував Римському Папi союз, щоб разом вигнати з Iталiï норманiв. Для вiдповiдних переговорiв, а також для того, щоб поставити на мiсце зухвалого патрiарха Михаïла, на початку 1054 року до Царгороду прибули згаданi вище легати Папи.
У Царгородi посли вели дiловi переговори з iмператором Костянтином, але ïхнi вiдносини з патрiархом Михаïл ом вiдразу склалися вороже. Особливо пiсля того, як на богословському диспутi в Студитському монастирi, у присутностi iмператора та численноï знатi, латиняни отримали повну й переконливу перемогу спростували всi висунутi проти Захiдноï церкви звинувачення. Дiйшло до того, що патрiарх навiть вiдмовився зустрiчатися з легатами. Що, звичайно, налаштувало легатiв на войовничий лад.
Пiд час лiтургiï в Святiй Софiï, переповненiй православним людом, папськi легати пройшли до вiвтаря храму та звернулися до вiруючих iз жорсткою критикою ïхнього патрiарха. А потiм урочисто й суворо положили на вiвтар буллу екскому- нiкацiï, в якiй пiддали анафемi патрiарха Михаïла та його прибiчникiв за схильнiсть, нiбито, до єресей (яких у буллi було наведено 10). Потiм легати вийшли з Великоï Церкви, обтрясаючи прах зi своïх нiг i повторюючи: Бачить Бог i судить. Через день посли покинули Константинополь. Патрiарх негайно скликав Помiсний собор своєï церкви, який засудив папських легатiв i, в свою чергу, пiддав ïх анафемi. Папську буллу прилюдно спалили.
Досить таки персональне, так принаймнi здається, зiткнення кардинала Гумберта з Константинопольським патрiархом Михаïлом стало як би не важко було в це повiрити Великою Схизмою, кiнцем майже тисячолiтньоï єдностi християнськоï спiльноти, початком тисячолiтньоï ворожнечi. Листи та документи того часу, написанi патрiархом Михаïлом Керул- ларiєм, свiдчать, що вiн добре розумiв змiст того, що трапилося. Переважна ж частина вiруючих з обох сторiн вважала подiю неприємним iнцидентом, одним iз багатьох подiбних, якi швидко забудуть. Iсторiя розпорядилася iнакше з того часу в усiх Схiдних церквах перестали поминати пап пiд час богослужiння. Так само вчинила Захiдна церква. Вiдносини мiж церквами майже повнiстю припинилися.

ПОЛIТИЧНА ДОЦIЛЬНIСТЬ, КУЛЬТУРНЕ ПIДґРУНТЯ ТА СУБ'КТИВНИЙ ФАКТОР РОЗКОЛУ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15783


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация