<< Главная страница

ОНУКА СВЯТОГО, ДРУЖИНА ФIЛОСОФА Про життя волинсько&IUML; княгинI Ольги РоманIвни orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15910


Культурним людям у полiтицi не щастить. Вдалий вислiв нашого сучасника, фiлософа та iсторика культури Петра Кралюка має пiд собою принаймнi тисячолiтнє пiдґрунтя. Винятки з цього правила нечисленнi. Найяскравiший князь Ярослав Володимирович Мудрий. Але й вiн спочатку порiшав полiтичнi питання, i тiльки потiм узявся за культуру…
А найбiльш яскраве пiдтвердження маємо теж iз княжоï доби. Князь Михайло Всеволодович Чернiгiвський прожив нiкчемне (з полiтичноï точки зору) життя. Розмiняв його на численнi усобицi, безуспiшнi змагання то за киïвський стiл для себе, то за галицький для сина Ростислава. Короткi митi трiумфу оберталися на приниженi блукання втiкача. Вiд конкурентiв у боротьбi за Киïв утiкав до Галичини. Вiд Батиє- вого нашестя аж у Сiлезiю. Та й там, у мiстi Сєрадз, якiсь мiсцевi рицарi пограбували його, убивши при цьому онучку. Навiть сват, угорський король, не дав йому честi, коли Михайло приïхав просити притулку.
Мабуть, так вiн i залишився б вiдомим у вузьких колах iс- торикiв- медiєвiстiв як невдатний суперник Ярослава Суздальського та Данила Галицького, якби не яскравий завершальний акорд його життя.
Ученiсть, книжна культура завжди вiдiгравали в життi Стародавньоï Русi (як i в життi Володимира Васильковича та Ольги Романiвни) виняткову роль. Навернення до навчання так називається фрагмент старовинноï iкони Микола у життi1246 року кiлька руських князiв здiйснили вiзити до хана Батия. Хто неволею татарською, а хто не без власного iнтересу. Практичний полiтик Данило Романович пошанував поганськi звичаï монголiв: поклонився вiн за обичаєм ïх, пив з Батиєм чорний кумис. На думку видатного медiєвiста JI. Махновця, вважалося, що хто вип'є кумису перестає бути християнином. Не дивно, що Батий схвалив таку поведiнку галицького князя: Ти вже наш, татарин i зберiг за Данилом галицькi княжiння. Не ухилився вiд монгольських звичаïв i Ярослав Суздальський.
Натомiсть Михайло Чернiгiвський не пiддався нi ворожим погрозам, нi вмовлянням та обiцянкам своïх: Не хочу бути християнином по iменi, а робити як поганин!. За свiдченням лiтопису, Михайло погодився вклонитися хану як своєму сюзереновi, але вiдмовився кланятися поганським тотемам. Батий тодi, як той розлючений звiр, роз'ярився, повелiв заколоти князя Михайла, i заколений вiн був беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, i з ним заколений був боярин його Федiр. Так муче- ницьки постраждали вони i дiстали обидва вiнець од Христа
Бога. Так кров'ю своєю ствердивши, що Божий сенс життя важливiший за саме життя, загинув святий Михайло Чернiгiвський, знавець i шанувальник книги й книжностi.
Житiє його дочки Феодулiï (у чернецтвi вфросинiя Суздальська) вказує, що саме батько учив дочку, яка пiзнала всi книги Вергiлiйськi i Витiйскi, свiдуща була в книгах i Асiкiлопових, i Галенових, i Арiстотелевих, i Омирових (Го- мерових. Авт.), i Платонових… Ще одним учителем при чернiгiвському княжому дворi був боярин Федiр, якого сама Феодулiя в пiзнiшому листi до батька називала фiлософом iз фiлософiв. На думку дослiдникiв, друга дочка чернiгiвського князя Марiя Михайлiвна, отримала в сiм'ï таку ж освiту, як i Феодулiя. У сiчнi 1227 р. Марiю видали замiж за Василька Костянтиновича Ростовського. Лiтопис говорить про нього: Красень обличчям, з очами свiтлими i прямими, вiн був хоробрий, добрий серцем i ласкавий з боярами. Хто служив йому, ïв його хлiб i пив воду з його чашi той не мiг забути його, не мiг бути слугою другого князя!.
У битвi на Ситi 1238 року князь Василько Ростовський своєю вiдвагою викликав захват навiть у монголiв. Батий наказав неодмiнно взяти його живим. Татари запропонували йому службу в себе. Василько вiдмовився, тому його вбили. 1246 року Марiя пережила ще одне випробування загибель батька. Михайла Чернiгiвського та його боярина Федора супроводжував i син Марiï Борис Ростовський, який i оповiв подробицi загибелi дiда.
На думку Н. Пушкарьовоï, незабаром за участю Марiï Михайлiвни було складено Житiє Михайла Чернiгiвського. Iсторiя життя та смертi в Ордi могутнього й гордого руського князя вразила Русь. Це житiє було, мабуть, не єдиним лiтературним твором княгинi Марiï. Коли пiсля розгрому Батиєм Володимира 1238 р. центр схiдноруського лiтописання перемiстився у вцiлiлий Ростов, воно велося пiд безпосереднiм наглядом ростовськоï княгинi. На думку про те,
Марiя Михайлiвна має прямий стосунок до лiтописних ростовських зводiв, наводять наполегливi згадування ïï iменi в текстi лiтопису та докладний опис походу на Калку, в якому брав участь ïï чоловiк. Привертає увагу емоцiйно виражена радiсть з приводу того, що князь Василько не дiйшов до рiчки й залишився неушкодженим. Прояв такого почуття для лiтописця здається недоречним, але все стає цiлком зрозумiло, якщо це пише дружина князя. На сторiнках ростовських лiтописiв велике мiсце вiдведено вiдтворенню портрета Василька Костянтиновича, по сутi панегiрику йому: умiлому, хороброму паче мiри, розумному, чесному (правда ж i iстина з ним ходили). З гiркотою описано смерть князя Василька в битвi на Ситi, взяття ординською раттю рiдного для Марiï Чернiгова, а пiд 1246 роком мученицька смерть батька княгинi. Саме пiд впливом Марiï iм'я ïï батька стало в лiтописi символом мужностi. До цiєï прикметноï риси ми ще повернемося. Лiтописанням Мар'ï Ростовськоï називав цей фрагмент лiтопису й академiк Д. Лiхачов.
Iнтерес до книги та книжностi передався й iншим нащадкам святого князя. Його онучка Кунгута Ростиславiвна (бл. 1245 09.09.1285, дружина чеського короля Пшеми- слава II) шанується в Чехiï як одна з перших чеських поетес. Цiлком обгрунтовано можна припускати, що книжнiсть, принаймнi церковна, була в пошанi й у брянському вiдгалуженнi цього роду. Адже й син Михайла Роман Брянський мусив отримати освiту, не гiршу вiд тiєï, яку мали згаданi вище сестри Феодулiя та Марiя. Неважко припустити, що значною мiрою саме читанням книжним було сформоване рiшення Романового сина Олега вiдмовитися вiд мирськоï влади, передати княжий стiл молодшому брату й прийняти чернечий постриг, за що його згодом теж канонiзували.
Але найближче пов'язаною iз давньоукраïнською книжнiстю була дочка Романа Михайловича Ольга.
У другiй половинi липня 1263 року ïï вiддали замiж за в0^инського княжича Володимира Васильковича. Цей шлюб став подiєю в iсторiï вiтчизняноï культури. Онучка святого- книжника, племiнниця авторки житiя та лiтопису, кузина чеськоï поетеси i книжник великий i фiлософ, якого ото не було в усiй землi i пiсля нього не буде, знайшли одного одного. Подружжя Володимира Васильковича та Ольги Романiвни стало не тiльки злиттям двох особистостей, але й злиттям двох книжних культур Русi захiдноï (воïнськоï) та схiдноï (чернiгiвськоï).
Культуротворча дiяльнiсть Володимира Васильковича пiсля довгих рокiв забуття нинi стала об'єктом зацiкавлення iсторикiв. Варто назвати роботи М. Котляра, С. Панишка передусiм П. Кралюка. А життєвий подвиг його дружини досi залишається в тiнi. Це вкрай несправедливо, оскiльки непересiчна жiнка вiрно виконала шлюбну присягу роздiливши iз судженим щастя й бiди, здоров'я та недуґу. Красномовне, хоча й недооцiнене свiдчення мiстять приписки до Кормчоï книги 1286 року, вiдомi за копiями пiзнiших столiть. В Арадському списку Кормчоï приписка звучить так: В лiто 1286 списаний був цей монаканон (правильно номоканон. С.С.) боголюбивим князем володимирським, сином Васильковим, онуком Романовим i боголюбивою княгинею його Ольгою Романiвною. Амiнь, кажучи кiнець. Богу нашому слава на вiки вiчнi. Амiнь. Пишемо ми цi книги, а господин наш поïхав до Ногая, а господа наша зостала у Володимирi. У Харкiвському списку майже аналогiчний текст супроводжується продовженням: Бо через недугу змучилась вельми. Через те не можна було ïй супроводжувати його. Тобто ситуацiя, коли Ольга не супроводжує свого чоловiка, настiльки виняткова для волинських книжникiв, що вони шукають ïй спецiального пояснення! Своєрiдною подякою чернiгiвським книжникам за виховання дружини виглядає передсмертний дарунок князя саме до Чернiгова вiн передав одне з найкоштовнiших вангелiй, випущених у його скрипторiï.
Так бачив iдеал людини особистостi доброï та розумноï XII ст. з книги Лiтописи давньоï Руси. Москва, 1973 р. (невiдомий художник)Не менш прикметно, що перша поява Ольги Романiвни в лiтописi це саме ретельний опис шлюбноï церемонiï… в Брянську! Та й потiм Роман Михайлович згадується в лiтописi значно частiше, нiж того вимагав його реальний вплив на волинськi справи. Натомiсть, починаючи з 1261 року, з опису начисто зникає шанобливе ставлення до Данила та його нащадкiв. Волинськi книжники починали писати повiсть про Данила пiд наглядом, а може, за iнiцiативою його брата, а Василько пiшов у тiнь, будучи сам вiдважним воïном i мудрим дипломатом. Полишив Даниловi представницькi функцiï, оскiльки саме Данило був старшим сином Романа, свого роду прапором централiзаторських сил, знаменом об'єднання. Такий же iдеальний образ лицаря без недолiкiв продовжували б виводити й наближенi до Володимира Васильковича книжники. Автор же iз легкiстю i безпосереднiстю свiжоï людини руйнує усталенi авторитети, покiнчивши з надмiрним вихваленням Данила й приниженням Василька. У багатьох мiсцях тексту додаток i брат його Василько з'являється пiсля будь-якого згадування князя Данила з настiльки впертою регулярнiстю, що складає враження зумисноï пiзнiшоï дописки. Кiлька разiв ненав'язливо, але iронiчно автор акцентує увагу на дефiцитi в Данила Романовича як дипломатичних здiбностей, так i… особистоï мужностi. Чого вартий хоча б опис його поведiнки пiд час вторгнення на Волинь темника Бурундая! Складається враження, що на пергаментних сторiнках вiдбувся посмертний реванш книжникiв чернiгiвськоï школи за прижиттєвi поразки свого покiйного князя. Бiльше того, неприязнь до Данила переноситься i на його нащадкiв Лева i Юрiя. Але вiдступає перед захопленням життям i мудрiстю ïхнього кузена, володаря Волинi Володимира Васильковича.
Основним iсторичним джерелом про його князювання є частина Галицько- Волинського лiтопису, яка розповiдає про подiï 12701288 рокiв, Повiсть про Володимира Васильковича. Ця назва не є оригiнальною, але досить часто вживається в науковому обiгу (iнший ïï варiант Лiтопис Володимира Васильковича).
У науковiй лiтературi точаться тривалi суперечки з приводу того, хто саме мiг би бути автором Повiстi. М. Гру- шевський припускав, що цю частину лiтопису створив княжий писець Ходорець (Федорець). А. Генсьорський заперечував авторство Федорця i висловлював упевненiсть у тому, що автор був саме духовною особою, а ще скорiше монахом , мотивуючи це тим, що в аналiзованому текстi частiше вiд попереднiх фрагментiв лiтопису цитується Святе письмо, недужий князь порiвнюється iз бiблiйним Iовом, а при перерахунку заслуг князя основний акцент робиться на його милiсть до чернечоï братiï. В. Пашуто вважав автором цього фрагмента лiтопису володимирського єпископа всигнiя. В. рьомiн, заперечуючи усi вищеперерахованi гiпотези, припустив, що автором усього Волинського лiтопису був чоловiк начитаний, освоєний у практицi й традицiях лiтописноï справи вочевидь мiсцевий монах чи священик. Утiм, переконанiсть бiльшостi вищеназваних дослiдникiв у тому, що Повiсть про Володимира Васильковича неодмiнно мусила б належати перу особи, надiленоï духовним саном, може бути поставлена пiд сумнiв. Свiтогляд секуляризованоï епохи неодноразово шкодив правильному сприйняттю доби Середньовiччя. Адже в той час християнство було не стiльки релiгiєю, нехай i панiвною, скiльки способом життя. Миряни були такою ж частиною церкви, як i священики, тож ïхня начитанiсть у книгах Святого письма могла бути нiскiльки не меншою. Хрестоматiйний приклад Повчання дiтям князя Володимира Мономаха, щедро насичене цитатами iз церковноï лiтератури.
Вiдтак, значно бiльшою мiрою особливими прикметами автора Повiстi про Володимира Васильковича можемо вважати його високу обiзнанiсть iз теорiєю i практикою тогочасноï книжностi та дивовижну близькiсть автора до самого князя, ставлення до нього, яке можна назвати просто теплим: Сей же благовiрний князь Володимир на зрiст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте, кучеряве. Бороду стриг. I руки мав гарнi й ноги. Голос же в нього був низький i нижня губа дебела. Говорив вiн ясно з книг, тому що був фiлософ великий. I ловець вiн був умiлий i хоробрий. Був вiн кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодiйство ненавидiв. А пиття не мав хмiльного зроду. Приязнь же мав до всiх, а особливо ж до братiв своïх, у хресному цiлуваннi стояв вiн по всiй правдi iстиннiй, нелицемiрнiй i страху Божого сповнений. Надмiрнiсть власних почуттiв, яка проривається через кованi грати канону середньовiчноï епiтафiï (чого варте тiльки руки мав гарнi й ноги), не має аналогiв у вiтчизняному лiтописаннi. Найближча пряма аналогiя панегiрик князю Васильковi Ростовському. Створений, як ми пам'ятаємо, рiдною тiткою Ольги Романiвни.
На сторiнках Повiстi про Володимира Васильковича кiлька разiв бачимо лiтописця в таких мiсцях i ситуацiях, куди стороннiй людинi доступу не було. Так, описуючи заснування Каменця, автор розповiдає, як князь знаходить пiдтвердження свого задуму, читаючи в своєму покоï уривок iз пророка Осiï у Книзi пророкiв.
У груднi 1287 року, вимучений хворобою, князь залишає столицю пiд опiкою боярства i єпископа Марка, а сам виïздить до Любомля в супроводi жони та найближчих слуг. Лiтопис супроводжує князя у цiй поïздцi. Бiльше того, лiтописець занотовує навiть розмову Володимира i його дружини Ольги Романiвни про княжий заповiт, вочевидь не призначену для чужих вух. У жовтнi 1288 року князь Володимир просить Ольгу Романiвну провести переговори вiч-на-вiч iз польським послом Яртаком, i в лiтописному текстi цитується ця розмова! Надзвичайно детально описанi останнi днi й смерть князя в Любомлi 10 грудня 1288 року. Нагадаю, вся елiта князiвства залишилася у Володимирi-Волинському, iз князем були тiльки двiрськi слуги й княгиня Ольга Романiвна. Детально описанi i внутрiшнi переживання княгинi, котра не могла заспокоïтися, поки iєрархи не дали наказу вiдкрити княжу труну, внаслiдок чого з'ясувалося, що тiло Володимира Васильковича збереглося нетлiнним. Чи не забагато збiгiв? Чи не варто припустити, що саме княгиня Ольга була автором Повiстi про Володимира Васильковича?
За заповiтом чоловiка Ольга отримала у володiння низку сiл i мiсто Кобрин. Iз значною ймовiрнiстю можна припустити, що саме до Кобрина княгиня переïхала 1290 року. Можливо, цьому передував якийсь конфлiкт iз Володимировим спадкоємцем. I саме Ольга зберегла контроль над лiтописом, iнакше нiчим не можна пояснити переривання життєпису Мстислава просто на серединi. Складається враження, що останнi рядки лiтопису писались взагалi не у Володимирi- Волинському. Записи про смертi пiнського й степанського князiв звучать як донесенi здалека звiстки, а потрапити до кодексу княгинi Ольги вони змогли саме тому, що Степанське й Пiнське князiвства розташованi недалеко вiд Кобрина.
Таємницю останнього упокоєння Ольги Романiвни може розкрити легенда, записана бiлоруськими краєзнавцями. В околицях Кобрина є пагорб Вольгина могила. Як припускає Ю. Барисюк, саме там i похована Ольга Романiвна. Онука та сестра святих. Племiнниця i кузина середньовiчних письменниць. Дружина книжника i фiлософа, яка зiгрiла любов'ю його життя i оспiвала пiсля смертi.
Сергiй СИНЮК

ОНУКА СВЯТОГО, ДРУЖИНА ФIЛОСОФА Про життя волинсько&IUML; княгинI Ольги РоманIвни orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15910


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация