<< Главная страница

НИМ ЗАГРОЖУ СУЧАСНIЙ УКРА&IUML;НI ПОВОРОТ КРЕМЛЯ ДО IМПЕРСЬКИХ ЦIННОСТЕЙ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15992


Президент Росiйськоï Федерацiï Д. Медведев пiдписав указ про святкування у 2012 роцi 1150-рiччя народження росiйськоï державностi, пiсля чого органiзував у старовинному мiстi Володимирi зустрiч з iсториками. Там же вiдбулося спiльне засiдання президiй двох президентських рад Ради з культури та мистецтва i Ради з науки, технологiй та освiти. Пiд час зустрiчi з iсториками й спiльного засiдання було озвучено виступи й доповiдi, в яких обґрунтовували визначений президентом ювiлей. Д. Медведев нерiдко вступав у дiалог з виступаючими й доповiдачами. Насичений день вiн пiдсумував таким реченням: В контексте празднования зарождения русской государственности, российской государственности мы должны думать и о расширении пространства Русского мира всеми возможными способами, которые только есть.Можна бачити, що Д. Медведев розумiє рiзницю мiж руською державнiстю i росiйською державнiстю, якщо передає обидва визначення через кому. Однак цi визначення зливаються в нього в одне Русский мир, про який ми вже багато чули вiд патрiарха Кирила. Але патрiарх говорив про Русский мир в його православному сенсi, а президент Росiï надає йому свiтський характер. Стенограми зустрiчi з росiйськими iсториками й спiльного засiдання президентських рад є на сайтi президента РФ в Iнтернетi. Виступи заслуговують на ретельний аналiз украïнськими iнтелектуалами хоча б для того, щоб у керiвникiв
Украïни напередоднi 20-оï рiчницi незалежностi виробилася позицiя з цього цiлком полiтичного, а не iсторичного питання. Iсторики повиннi сказати своє слово, поки iснують газети, спроможнi висвiтлити ïхню позицiю. Вiдверто кажучи, не хотiлося б дожити до того, коли така можливiсть залишиться тiльки у виданнях украïнськоï дiаспори. У Повiстi временних лiт є датоване 862 роком повiдомлення про те, що слов'янськi (словени, кривичi) й фiнськi (чудь, меря, весь) племена звернулися до варягiв (у Захiднiй вропi ïх називали норманами) з проханням володєтi нами. Рюрик iз дружиною почав княжити в Ладозi, а потiм заснував Новгород. Його брати Синеус i Трувор княжили вiдповiдно у Бiлоозерi й Iзборську.
Iсторик Герард Мiллер, який приïхав з Нiмеччини в Санкт- Петербург на запрошення Петра I, написав доповiдь про походження народу й iменi росiйського, в якому висловив думку про тотожнiсть Руси й варягiв. Михайло Ломоносов назвав доповiдь непатрiотичною. Рукопис було знищено, бо його автор, як стверджували, пригнiчував нацiональну гiднiсть росiян.
Однак у Мiллера знайшлися захисники, яких назвали нор- манiстами. Микола Карамзiн i Михайло Погодiн були переконанi, що Новгородська держава виникла внаслiдок завоювання слов'янських i фiнських племен варягами на чолi з Рюриком. Сергiй Соловйов теж вiдводив норманським дружинам вирiшальну роль у формуваннi князiвськоï влади в слов'ян. На таких же позицiях стояли Василь Ключевський i Михайло Гру- шевський. Пiзнiше ïхнi погляди засвоïли Микола Рожков, Михайло Покровський i Володимир Мавродiн. Назвати ïхню позицiю непатрiотичною вже не випадало, тому що вони розглядали утвердження державностi як наслiдок тривалого розвитку суспiльства, а запрошення варягiв як епiзод, завдяки якому сформувалася династiя Рюриковичiв.
Мiфологема про запрошення Рюрика прижилася в iмперiï Романових. Пiд час розпаду Киïвськоï Руси Рюриковичi подiлилися на Мономаховичiв, Ольговичiв, Романовичiв та iн., але не перестали вважатися однiєю династiєю. Пiсля смертi сина першого росiйського царя Iвана IV Федора Iвановича володимиро-суздальська гiлка Мономаховичiв припинила iснування, але Романови небезпiдставно вважали свiй рiд вiдгалуженням династiï Рюриковичiв. Приступаючи до лiберальних реформ пiсля тяжкоï поразки Росiï в Кримськiй вiйнi, iмператор Олександр II використав лiтописну згадку про запрошення Рюрика i через наближення унiкального (з трьома нулями) ювiлею цiєï дати повелiв розробити проект такого ж унiкального пам'ятника. У вереснi 1862 року вiн урочисто вiдкрив у Новгородi грандiозний пам'ятник Тисячолiтнiй Росiï.
За радянських часiв до цього свята дореволюцiйноï iмперiï ставилися негативно, особливо пiсля Великоï Вiтчизняноï вiйни. Гiтлерiвськi пропагандисти використали легенду про закликання на царство варягiв, що належали, за ïхнiми уявленнями, до нордичноï раси, як доказ неповноцiнностi слов'янських народiв. Однак вiд 70-х pp. дискусiя мiж норманiстами й антинорманiстами стала вважатися вичерпаною, тому що вплив варягiв на схiднослов'янське суспiльство вже не пiддавали сумнiву, сперечалися тiльки щодо його ступеня. Лише окремi iсторики (Борис Рибаков, Андрiй Сахаров) заперечували будь-яку роль варягiв в iсторiï Руси.
У Володимирi Д. Медведев не раз пiдкреслював, що указ про святкування 1150-рiччя народження росiйськоï державностi давався йому непросто. Починаючи зустрiч з iсториками, вiн заявив, що указ це привiд для дискусiï, хоча тут же додав: будемо дотримуватися поки що канонiчних пiдходiв. Завершуючи зустрiч, президент пiдсумував: Хоч я й сказав вам про те, що в мене довго ручка була в пiдвiшеному станi перед тим, як я пiдписався пiд указом про оголошення наступного року ювiлейним роком, але я не вважаю, звичайно, що це випадкова подiя.
Майже нiхто з iсторикiв не перечив президенту. Директор Iнституту росiйськоï iсторiï РАН Ю. Петров сказав, що указ допомiг iсторикам досягти консенсусу й звернув увагу присутнiх на слова Олександра II, сказанi пiд час вiдкриття пам'ятника в Новгородi: Да будет знаменательный день этот новым залогом неразрывной связи всех сословий земли Русской с правительством с единой целью счастие и благоденствие нашего Отечества.
У вступному словi на спiльному засiданнi президентських рад Д. Медведев уже висловився абсолютно визначено:
После эпохи отрицания смысла этих всех событий (особенно это было характерно для советского периода) в настоящий момент уже сформировался более взвешенный подход к тем событиям давних лет. Я рассказывал нашим товарищам и вам хотел сказать, что, когда я подписывал этот Указ, я долго думал: надо его подписывать, не надо его подписывать, и все-таки соображения в пользу празднования этого символического юбилея российской государственности перевесили, потому что это имеет значение не только и не столько научное, может быть, сегодня, сколько абсолютно практическое. А смысл очевиден: консолидация нашей страны, нашего народа в целях дальнейшего развития нашего большого и очень сложного государства.
З доповiддю вiд Ради з культури та мистецтва виступив директор Ермiтажу Михайло Пiотровський. Не звертаючись до згаданих ранiше гiтлерiвських пропагандистiв, вiн указав, що мiфологема про Рюрика, яка викликала стiльки суперечок мiж норманiстами й антинорманiстами, стає знаком спокiйного визнання ролi зовнiшнього чинника в iсторичному свiтовiдчуттi росiйських громадян. Таке визнання, на його думку, є виявом почуття власноï iсторичноï гiдностi.
З доповiддю вiд Ради з науки, технологiй та освiти виступив ректор Московського державного iнституту мiжнародних вiдносин при МЗС РФ Анатолiй Торкунов. Было бы совершенно неправильным сужение в историческом сознании, а иногда даже, к сожалению, и в школьных учебниках древнерусского государства до северо-восточных княжеств или Московского княжества… Более широкий, не связанный с современными государственными границами ареал российское общество будет принимать в качестве своего, обжитого, укоренного в сознании. Открытость широкому европейскому пространству, где есть место и Полоцкому княжеству, и Червонной Руси, дает нам совершенно иное восприятие пространства от Балтики до Черного моря. Это восприятие не имеет ничего общего с примитивным имперским подходом (sic! Авт.). Скорее, наоборот, оно формирует чувство добрососедства, транспарентности, объективной близости со странами современной Европы.
Тут доречно вклинити в контекст довiдку про Червону Русь. Як указував покiйний Ярослав Iсаєвич, це географiчно не окреслена через брак джерел захiдна частина Волинського князiвства в XXIII ст., предмет тривалоï суперечки мiж Руссю, Польщею й Угорщиною.
Варто навести ще одне судження шановного ректора: Деконструкция привычной историко-географической среды, которая произошла лет 20 тому назад, поставила наше общество перед необходимостью определения новой российской идентичности. И в этом плане триада отраслей гуманитарного знания и соответствующих им учебных дисциплин (русского языка, литературы и истории) является системой и основой мировоззрения, фундаментом национально-гражданской идентичности каждого россиянина.
Це речення не можна навести украïнською мовою, тому що в нас слово росiянин є вiдповiдником слова русский у росiйськiй мовi. А Торкунов веде мову про сукупнiсть росiйських громадян, якiй вiдповiдає в росiйськiй мовi слово россияне. Залишається все- таки незрозумiлим, куди ж ми всi подiлися…
З особливим пафосом в обговореннi доповiдi виступив президент Фонду громадськоï думки Олександр Ослон: Когда формулируется идея празднования 1150-летия российской государственности, фактически речь идет не о том, что Рюрик пришел, а о том, что возникла идея, охватившая и распространившаяся, сохранившаяся в веках в той или иной форме, что мы являемся одной общностью, одним государством. Ясно, що тут iдеться не про росiян в розумiннi руських, а про всю сукупнiсть населення Росiйськоï Федерацiï. Але ж чим є згадана Ослоном спiльнота? Невже це та сама нова iсторична спiльнота, яка в Радянському Союзi толерантно об'єднувала всiх вiд естонцiв до туркменiв? Радянським пропагандистам знадобилося додати до вiдомих людству iсторичних спiльнот (плем'я, народнiсть, етнiчна нацiя, громадянська нацiя) ще одну, щоб з'єднати в одне цiле населення СРСР. Таж нi, жодноï толерантно визначеноï спiльноти Ослон не має на увазi. Прикiнцеве речення в його виступi пролунало так: Государственность это не государство, а свойство государства, механизм поддержки идентичности людей, которые на вопрос кто я? отвечают: Я часть Российского государства, я житель русского мира.
I Росiйська iмперiя, i Радянський Союз були iмперiями. Радянський Союз як iмперiя iстотно перевищував дореволюцiйну Росiю за територiєю, тому що мiстив, разом з союзними республiками, радянiзованi краïни Центрально-Схiдноï вропи. Але рiзниця мiж iмперiями полягала не стiльки в конфiгурацiï кордонiв, скiльки в ïхнiй внутрiшнiй сутностi. Щоб зрозумiти, чим загрожує сучаснiй Украïнi поворот Кремля до дореволюцiйних iмперських цiнностей, треба усвiдомити, чим одна iмперiя вiдрiзнялася вiд iншоï.
Радянський Союз формально не поглинув краïни соцiалiстичного табору. Iмперськi iнтернацiоналiсти в Кремлi вiд початку ставили перед собою бiльш вагомi завдання. Це засвiдчувала й теорiя свiтовоï революцiï, i герб СРСР iз зображенням земноï кулi. З появою ракетно-ядерноï зброï проблема свiтовоï революцiï вiдпала, але все-таки офiцiйною емблемою Московськоï олiмпiади 1980 року було затверджено силует Спаськоï башти Кремля, який виростав з п'яти кiлець-континентiв.
Будучи конституцiйно сукупнiстю рiвноправних республiк, Радянський Союз насправдi складався з центру, який поглинав
пiдприємства i вiдомства загальносоюзного пiдпорядкування в кожнiй республiцi, а також з республiканських оболонок, з яких центр вилучив усi вагомi об'єкти. Росiя залишалася державотворчою республiкою, але полiтично й економiчно була принижена бiльше, нiж iншi, тому що нiкого в Кремлi не влаштовувала поява в Москвi чи деiнде центру- конкурента. Сама лише iдея перенести столицю Росiйськоï Федерацiï в Ленiнград, яку обстоював член полiтбюро ЦК ВКП(б) М. Вознесенський, потягла за собою влаштовану на замовлення Сталiна Г. Мален- ковим ленiнградську справу, через яку загинули сотнi компартiйно- радянських функцiонерiв.
Усi iншi республiки, утворенi так званими титульними нацiями, могли безперешкодно розвивати своє нацiональне життя, але в гамiвнiй сорочцi радянськоï державностi. Лише тодi, коли почала виявлятися загроза перетворення росiян як загальносоюзноï титульноï нацiï на нацiональну меншину в кордонах СРСР, Украïна й Бiлорусiя почали зазнавати колосального русифiкацiйного тиску.
Побудова СРСР у виглядi спiвдружностi рiвноправних нацiй з конституцiйним правом на вихiд призвела в ситуацiï глибокоï кризи загальносоюзного центру до розпаду багатонацiональноï наддержави. Найбiльше постаралася в цiй справi єльцинська Росiя.
Царська Росiя була традицiйною iмперiєю, яка в XIX ст. обзавелася колонiями. Досить поширена думка про те, що Украïна була колонiєю Росiï. Насправдi, однак, територiя Украïни вважалася метрополiєю. Для владних кiл iмперiï не iснувало окремого вiд росiян украïнського народу. Когось з украïнцiв це влаштовувало (Миколу Гоголя, наприклад), хтось був ладний покласти життя лише за те, щоб свiт побачив Украïну i ïï народ, ïï тисячолiтнi традицiï (Тарас Шевченко, наприклад).
I якби тiльки владнi кола впритул не бачили Украïни… 1858 року Т. Шевченко не пристав на пропозицiю М. Максимовича щодо спiвпрацi iз слов'янофiльським журналом Парус. Свою позицiю вiн пояснив так: Парус у своєму унiверсалi перелiчив всю слов'янську братiю, а про нас i не згадав, спасибi йому. Ми вже, бач, дуже близькi родичi. Як наш батько горiв, то ïх батько руки грiв.
Дуже розумний полiтолог Лiлiя Шевцова працює в Московському центрi Карнегi. Я завжди iз задоволенням читаю ïï матерiали в газетi День i в Iнтернетi. Та вона, мабуть, не читала цього листа Т. Шевченка Максимовичу. Пiд час зустрiчi в редакцiï газети, матерiали якоï День опублiкував 89 липня 2011 року, вона торкнулася позицiï так званих лiберал-iмперiалiстiв. Вони готовi, сказала Шевцова, дати карт-бланш i визнати суверенiтет Грузiï, Центральноï Азiï, держав Балтiï й Молдови, але Украïна й Бiлорусь це болючий пункт для них. Чогось навiть бiльшою мiрою Украïна.
Невже не зрозумiло, чому саме Украïна? Адже всi пiдвалини росiйськоï державностi, як ïï розумiють сучаснi нащадки династiï Рюриковичiв, тут, у нас, на Днiпрi. Ладога, Новгород це лише початок шляху з варягiв у греки. Кiнцевий пункт призначення Вiзантiя, яка з XV ст. стала Османською Портою. У серединi XIX ст. Микола I вирiшив поглинути Порту й простягнути свою iмперiю вiд Аляски (тодi в складi Росiï) через Сибiр до Малоï Азiï й на Балкани. Не вийшло, за султана заступилися Великобританiя, Францiя, напоготовi були Пруссiя й Австрiйська iмперiя. Поразка в Кримськiй вiйнi стала причиною лiберальних реформ i спорудження монументу Тисячолiтньоï Росiï.
* * *
Минає 1150 рокiв подiï, з якоï на величезних теренах Схiдноï вропи розпочався державотворчий процес. Виникла Давня Русь з центром у Києвi держава, iсторiя якоï належить усiм нацiям, якi сформувалися на ïï територiï впродовж вiкiв. Вiдтодi спiльнiсть походження й релiгiï, подiбнiсть культури й традицiй могла диктувати i справдi диктувала полiтикам двi протилежнi лiнiï поведiнки: з одного боку, стерти будь-якi ознаки культурноï i мовноï неподiбностi, щоб перетворити три народи в один; з другого боку захищати об'єктивно сформовану нацiональну iдентичнiсть шляхом штучного вiдштовхування вiд сусiдiв. Обидва курси контрпродуктивнi, народи бажають жити в мирi й злагодi.
Станiслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ 5 серпня 2011 р.

НИМ ЗАГРОЖУ СУЧАСНIЙ УКРА&IUML;НI ПОВОРОТ КРЕМЛЯ ДО IМПЕРСЬКИХ ЦIННОСТЕЙ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15992


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация