<< Главная страница

МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВIРИТЬ, або Чи є росIяни слов'янами? orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15878


У принципi, мене не здивувало, що моя стаття Звiдки пiшла Руська земля… викликала неоднозначну реакцiю. Зокрема, на сайтi газети День розгорiлася своєрiдна дискусiя. Не вдаючись у ïï деталi, зверну увагу лише на деякi головнi моменти. Опоненти часто закидали менi, що я користуюся лише одним джерелом Повiстю минулих (временних) лiт, iгноруючи iншi, в т.ч. й археологiчнi джерела. Не буду заперечувати: це справдi так. Але ж метою статтi було показати, як у цiй Повiстi… трактувалися етнологiчнi питання i що в нiй розумiлося пiд Руссю.Прослiдкувати ж, як змiнювалося трактування термiну Русь, як Русь, зрештою, перетворилася в Росiю, як вiдбувається свiдоме чи несвiдоме ототожнення цих понять це завдання набагато ширшого дослiдження.
Однак впало в око iнше: опоненти чомусь перейнялися тим, що я, мовляв, маю якiсь сумнiви щодо слов'янськостi росiян. Хоча, здавалося, в статтi я цiєï теми не торкався.
Тодi в мене виникла думка: а чому б ïï не зачепити. Тим бiльше, що i у часи минулi, i зараз, коли на щит пiднято мi- фологему Русского мира, росiйськi нацiоналiсти активно експлуатували й експлуатують тему слов'янськоï єдностi. Та й на побутовому рiвнi, коли хтось хоче довести, що росiяни й украïнцi братья навеки, вдається до вбивчого аргументу: ми ж, мовляв, слов'яни, православнi.
Однак не все так просто…
Свого часу мене вразив один епiзод у романi У. Самчука Волинь. Зазначу, що цей твiр значною мiрою автобiографiчний i вiдносно об'єктивно зображує життя волинського села початку XX ст. Батько героя, такий собi селянин-се- редняк, бажаючи вибитися в люди, шукає, де б купити дешевоï землi. Вiн, як i всi його односельцi, вважають себе росiянами, шанують росiйського царя, тобто є свiдомими обивателями iмперiï Романових. Одного дня вiн ïде шукати землю в Центральну Росiю, десь аж пiд Москву. Приïхавши додому, розповiдає своïм односельчанам, як тамтешнi росiяни вiдрiзняються вiд них, росiян Волинi. I цi вiдмiнностi, виявляється, дуже суттєвi.
Навiть у наш час глобалiзацiï вони є. I це має своє пояснення. Адже етнiчнi субстрати, на основi яких формувалися росiйська й украïнська нацiï, помiтно вiдрiзнялися одна вiд одноï. Звернемося до даних археологiï. Уже з часiв неолiту на теренах Схiдноï вропи (вiд Чорного й Балтiйського морiв, Карпатських гiр аж до Уралу) сформувалися три рiзнi расово-етнiчнi утворення. Вiдрiзнявся i ïхнiй спосiб життя. Однi переважно займалися землеробством, другi скотарством, третi мисливством. У степових регiонах проживали кочовi, пастушi племена. З часом тут укорiнили- ся тюркськi етноси, якi мають своïх численних родичiв i на теренах Азiï. Територiю пiвденно-схiдноï частини вропи зайняли iндоєвропейськi племена, серед яких з часом видiлилися слов'яни. Щодо пiвнiчно-схiдноï частини вропи, то вони стали ареалом для проживання фiно-угорських племен.
Останнi сформувалися в досить несприятливих умовах, серед холодних похмурих заболочених пущ вразiйського континенту. Це вплинуло на ïхнiй спосiб життя, ïхню поведiнку. Часто етнографи вiдзначають упертiсть представникiв цих етносiв, замкнутiсть. Iнодi небагатослiвнiсть. А також своєрiдну войовничiсть, навiть агресивнiсть. Адже ïм постiйно доводилося воювати з хижим лiсом, дикою лiсовою звiриною. Це також породжувало похмуре, недовiрливе ставлення до навколишньоï дiйсностi.
Живучи у вiддалених лiсових районах, фiно-угорськi племена часто були iзольованими вiд цивiлiзацiйних центрiв. У своєму життi вони зберiгали чимало примiтивних, патрiархальних рис. Через це ставали об'єктом завоювань бiльш розвинутих народiв германських, слов'янських, тюркських.
Однак (тут варто зробити ремарку) цивiлiзацiйна вiдсталiсть фiно-угрiв, викликана тривалим проживанням у несприятливому природному середовищi, зовсiм не свiдчить про ïхню якусь неповноцiннiсть. приклади, що окремi фiно-угорськi народи (угорцi, фiни, естонцi), потрапивши в коло європейськоï цивiлiзацiï, завдяки своïй завзятостi, наполегливостi демонструють неабиякi успiхи, а серед знаменитих росiян було i є чимало вихiдцiв iз середовища фiно-угорських народiв, якi й донинi зберiгають свою iдентичнiсть.
Не секрет, що росiйський етнос, становлення якого вiдбувалося в пiвнiчно- схiднiй частинi вропи, формувався переважно на фiно-угорськiй етнiчнiй основi. Щоб мене не звинуватили в тому, що я використовую якiсь антиросiй- ськi тези украïнських нацiоналiстiв, звернуся до класичноï роботи видатного археолога Олексiя Уварова Меряне и их бьiт по курганним раскопкам, опублiкованоï в Москвi ще 1872 року.
Тут варто сказати кiлька слiв про цього автора. Вiн походив iз графськоï родини, яка кiлька столiть вiрою та правдою служила державi Росiйськiй. Його батько, Сергiй Ува- ров, з 1818 по 1855 рiк був президентом Росiйськоï академiï наук, У 18331849 роках обiймав посаду мiнiстра народноï освiти. Це саме той Уваров, якому належить сумнозвiсна формула росiйсько-iмперського нацiоналiзму православне, самодержавне, народность. Нею i зараз дехто в Росiï не проти скористатися.
Та повернiмося до його сина Олексiя. Син за батька не вiдповiдає, так свого часу сказав великий учитель Й. Сталiн. Не знаю, наскiльки Уваров- молодший роздiляв погляди свого батька, однак, без сумнiву, вiн був цiлком лояльним обивателем Росiйськоï iмперiï, належав до представникiв ïï елiти, тобто запiдозрити його в якiйсь антиросiйськостi немає нiяких пiдстав.
Тож звернемося до його роботи. Починаючи з 1851 по 1854 рiк О. Уваров провiв широкомасштабнi археологiчнi розкопки на теренах тодiшнiх Московськоï, Тверськоï, Новгородськоï, Костромськоï, Ярославськоï та Володимирськоï губернiй. Проводилися вони (до речi!) пiд егiдою мiнiстра внутрiшнiх справ. Загалом було розкопано 7 729 надмогильних курганiв.
Хоча О. Уваров, дотримуючись iмперськоï iдеологiï, стверджує, що територiя, яку вiн дослiджував, це Русь, все ж показує, що цю землю в перiод середньовiччя населяв фiно-угорський етнос меря. Вiн також наводить низку топонiмiв цього регiону (переважно озер та рiчок), якi свiдчать про ïхнє фiно-угорське походження. Назвемо, Щоб не втомлювати читачiв, лише невелику ïхню кiлькiсть Шальма, Кульза, Касть, Кєма, Лахость, Каргаш, Рахма, Сiгорь, Сора, Тюмба, Учєнжа, Пєза, Тєбза, Мiча то- Що. Воiстину слов'янська милозвучнiсть! Та й назва столицi Росiï Москва зовсiм не слов'янського, а фiно-угорського походження.
Дослiдник стверджував також, що чимало поселень на територiï тодiшньоï центральноï Росiï зберiгали iм'я мерi (Мерлево, Мерлинiвка, Мериново тощо)[1]. Неважко також на основi напрацювань О. Уварова встановити, що й у побутовому, й культурному аспектах, а також антропологiчно фiно-угорський народ меря помiтно вiдрiзнявся вiд слов'янських племен.
У своïх мiркуваннях та висновках щодо цiєï проблеми О. Уваров був далеко не одинокий. Можна навести численнi висловлювання росiйських вчених на користь того, що саме фiно-угорськi народи (не лише меря, а й чудь, мурома, весь та iн.) були етнiчним ядром росiйськоï нацiï. Наприклад, один зi стовпiв росiйськоï iсторiографiï Василь Клю- чевський стверджував, що фiнськi племена були споконвiчними мешканцями в самому центрi нинiшньоï Великоросiï2.
А iнший росiйський iсторик Михайло Покровський навiть зробив таку рiзку заяву: Великоросiя побудована на костях iнородцiв, i ледве останнi дуже втiшенi тим, що в жилах великоросiв тече 80% ïхньоï кровi3. Говорячи про iнородцiв, учений мав на увазi переважно фiно-угорськi етноси.
Про великий вплив фiно-угорських етносiв на становлення росiйськоï нацiï говорив видатний росiйський лiнгвiст та етнограф граф Микола Трубецкой. У роботi До проблеми росiйського самопiзнання (1927) вiн наголошував, що росiйська народна культура це особлива зона, в яку, крiм росiян, входять ще фiно-угорськi iнородцi разом iз тюрками волзького басейну. Учений стверджував, що народний костюм росiян є швидше не слов'янським, а фiно- угорським. Зокрема, писав: У росiйсько-фiнському костюмi є кiлька характерних загальних рис (лаптi, косоворотки, жiночий убiр голови), невiдомi романо-германцям та слов'янам4.
Крiм того, вчений вказував на неслов'янську п'ятитонову гаму народних росiйських пiсень i певнi неслов'янськi ознаки фольклору вiдсутнiсть русального циклу, колядок, фiнський культ берези тощо.
Фiно-угорськi етноси, що проживали на теренах пiвнiчно-схiдноï вропи,через свою цивiлiзацiйну вiдсталiсть зазнали
сильних iноетнiчних впливiв у перiод середньовiччя та Нового часу. Найбiльш потужним виявився вплив слов'янський чи то руський (фактично украïнський). Протягом багатьох столiть вiдбувалася своєрiдна русифiкацiя фiно-угорського етнiчного масиву пiвнiчно-схiдноï вропи. Результатом цього й став генезис росiйського етносу.
Шапка Мономаха — символ московського збирання земель. XIV XVI ст.Проникнення слов'янського люду на цi терени почалося досить рано, ще десь у IXX стст. Основним об'єктом його колонiзацiï спочатку стали землi, де з часом утворилася Новгородська держава, яка контролювала значну частину шляху iз варягiв у греки. Тут виникло чимало слов'янських поселень. Вiдповiдно, й мiсцеве фiно-угорське населення (чудь) зазнало певноï слов'янiзацiï, перейняло елементи руськоï культури. До того ж Новгород i Новгородська земля були тiсно пов'язанi (економiчно, полiтично й культурно) з Києвом. Дослiдник Я. Дашкевич, наприклад, вважає, що на Новгородщинi вже в давньоруськi часи iснував окремий етнос. На нашу думку, тут радше вiдбувалося формування окремого етносу, в якому фактично й формально переважало слов'янське начало. Правда, зi значними домiшками фiно- угорських елементiв. Водночас Новгород був зорiєнтований на захiднi цивiлiзацiйнi центри, на балтiйську торгiвлю. Загалом цей етнос був близьким до Русi-Ук- раïни щодо культури та навiть мови.
Свiдченням цього є т.зв. билини, котрi часто трактуються як росiйський епос. Однак цей епос мав локальне поширення як правило, землi колишньоï Новгородськоï держави. Вiдомо, що цi билини мають киïвське походження, в них часто присутнi сюжети, пов'язанi з Києвом, князем Володимиром тощо.
Свого часу Микола Костомаров (1817 1885), який зробив чималий внесок як у росiйську, так i украïнську iсторiографiю, вирiшив провести етнографiчнi дослiдження в околицях Новгорода. Вiн пiшки обiйшов кiлька сiл навколо Iльменського озера, спiлкувався з мiсцевими жителями. Все це описав у Автобiографiï. Зокрема, вчений вказав на побутовi вiдмiнностi мiж жителями Новгородського краю та мешканцями Центральноï Росiï. I що важливо вiдзначив деякi риси новгородського дiалекту. Вiн прямо вказував, що цей дiалект близький до малоросiйськоï (украïнськоï) мови в ньому о нiколи не змiнюється на а, простежується сильне повноголосся, замiна в деяких випадках а на я (дєвиця, травиця) тощо. У цьому дiалектi є чимало слiв, якi не вживаються у великоросiйськiй мовi, але є в украïнськiй: шукать, хилить, шкода, що замiсть что, жона замiсть жена тощо5.
Показовою є iсторiя приєднання Новгородськоï землi до Московiï. Почалася вона за царя Iвана III, ще 1471 року, коли московiти розгромили новгородськi вiйська на рiчцi ЦIелонi. При цьому московське вiйсько, спустошивши Новгородську землю, вбило тисячi людей. У 1478 р. Новгород остаточно капiтулював. Тодi ж iз Новгороду московiти вивезли близько семи тисяч людей (власне, новгородську елiту). Частину з них стратили, а частину розселили в мiстах корiнноï Росiï Нижньому Новгородi, Володимирi, Муромi, Переяславлi, Ростовi, Костромi тощо. Натомiсть у Новгород з Москви та Московiï послали дiтей боярських i купцiв.
Чи не схоже це на масовi депортацiï, котрi були як у царськiй Росiï, так i за радянських часiв?
Однак трагедiя Новгороду i його землi на цьому не скiнчилася. Сепаратизм його жителiв придушували протягом ще цiлого столiття. А цар Iван Грозний 1570 року влаштував для них криваву баню, описи якоï просто вражають нелюдським садизмом.
Про жорстоке приєднання Москвою Новгороду свiдчать документи. Навiть офiцiйнi росiйськi iсторики (Микола Карамзiн, Сергiй Соловйов) не забули в своïх творах описати цю жорстокiсть. Iнша рiч, що трактували вони ïх як собирание русских земель. До речi, пiдкоривши Новгород, цар Iван III почав титулуватися як государ всiя Русi.
Однак, читаючи про цю жорстокiсть, виникає думка, що це було не собирание земель, навiть не завоювання чужих територiй. Це було щось бiльше. I називається це етноцид.
Новгород вперто не хотiв пiдпорядковуватися Московiï. Занадто рiзними були цi держави. Водночас московськi завойовники прагнули не лише пiдкорити населення Новгородськоï землi, а й винищити, депортувати його населення, заселити територiю своïми людьми. Фактично це була етнiчна вiйна.
Однак повернемося до питання про становлення росiйського етносу. Уже зазначалося, що землi, де формувався цей етнос, не були слов'янськими. Майже до XV ст. вони не трактуються як Русь. Для ïхнього позначення в писемних джерелах iнодi використовувався термiн Залiсся.
Яке вiн мав значення? Мiж, власне, Руссю, Киïвською землею та цим регiоном були величезнi непрохiднi Брянськi лiси. Звiдси й назва Залiсся. Важко сказати, коли цi землi опинилися в орбiтi iнтересiв Киïвськоï держави, очевидно, десь в XI ст. Тодi Повiсть минулих лiт фiксує протистояння мiж мiсцевими волхвами й представниками князiвськоï влади, котрi, очевидно, крiм збору данини, здiйснювали християнiзацiю цих земель. Варто вiдзначити, що православна церква була частиною князiвського державного апарату. I, судячи з усього, саме вона вiдiграла помiтну роль у слов'янiзацiï Залiсся. Здiйснюючи хрещення мiсцевого населення, вона так чи iнакше прилучала мешканцiв цього краю до руськоï спiльноти.
Вам не здається дивним, що в росiйськiй мовi сiльських жителiв називають крестьяне, тобто християни, хрещенi? Певно, в давнину саме так на Залiссi називали фiно- угорських тубiльцiв, якi прийняли християнство й стали пiдданим церкви та князя.
Судячи з усього, Киïв не мав безпосереднiх контактiв iз Залiссям. Руське проникнення в цей край вiдбувалося важко, i то переважно через Новгородськi землi, якi були пов'язанi iз Залiссям не лише рiчками; i тут, i там проживало фi- но-угорське населення, що, зрозумiло, полегшувало комунiкацiю. Загалом земля Залiсся була малопривабливою для киïвських князiв. Вiдзначаючись суворим клiматом, населена бiдними фiнськими племенами (Весь, Меря), писав росiйський iсторик Д. Iловайський, вона вважалася най- останнiшим удiлом6. Зрозумiлим також є те, що руськi (переважно киïвськi) лiтописцi не писали про цей край.
Вiдтворити iсторiю Залiсся, початки його слов'янiзацiï в XI -XIII стст. проблематично. До нас дiйшли лише фрагментарнi свiдчення. Складається враження, що основним слов'янiзатором була церква, котра використовувала в богослужiннi церковнослов'янську мову. Тому не дивно, що в росiйськiй мовi так багато церковнослов'янiзмiв i вона, в певному сенсi, є ближчою до пiвденнослов'янських мов (болгарськоï, сербськоï), нiж до сусiднiх схiднослов'янських (украïнськоï, бiлоруськоï). Слов'янська, фактично руська (украïнська) мова звучала при дворах руських князiв, якi пiдкорили собi цю територiю. Цiєю мовою так чи iнакше починали розмовляти князiвськi слуги з мiсцевого населення.
Таким чином, тут вiдбувалося поступове формування своєрiдного слов'янського койне, а також формування руськоï свiдомостi. Принаймнi полiтична елiта й церква на Залiссi ототожнювали себе з Руссю.
У 1237 р. татари завоювали Залiсся (в лiтературi часто це завоювання називають монголо-татарським, хоча цей термiн не є достатньо коректним). З того часу на довгий перiод ця земля опиняється у сферi полiтичних iнтересiв татарськоï Золотоï Орди. Фактично вона стала частиною (улусом) цiєï держави. У цих землях був великий князь, який отримував ярлик вiд хана Золотоï Орди.
Не вдаючись до нюансiв, зазначимо, що полiтичне становище земель основноï Русi (Украïни, Бiлорусiï, Новгородськоï республiки) було дещо iнакшим пiсля татарськоï навали. Принаймнi вони полiтично були бiльш вiддаленi вiд золотоординських ханiв, нiж Залiсся. Деякi з руських земель продовжили свою державну традицiю в формi федеративного Великого князiвства Литовського. На жаль, у нашiй iсторичнiй лiтературi й далi панує сумнiвна формула, нав язана не без впливу росiйськоï iмперськоï iсторiографiï, пРо завоювання украïнських i бiлоруських земель литовця-
ми. Щодо Новгородськоï республiки, то в неï були непоганi вiдносини з Великим князiвством Литовським.
Незважаючи на те, що Залiсся стало полiтичною частиною Золотоï Орди, а елiтарнi верстви зазнали помiтноï тата- ризацiï, цей край i далi формально продовжував слов'янiзуватися. Основну роль у цьому процесi, як i ранiше, вiдiгравала православна церква, котра отримала дуже широкi права вiд ординських ханiв. Певну роль продовжували вiдiгравати й емiгранти з руських земель. Наприклад, таким був митрополит Петро Ратенський, який фактично перенiс центр митрополiï до Москви, воєвода Дмитро Боброк-Во- линський, якого вважають героєм битви на Куликовому полi. Цi люди, звiсно, приходили на Залiсся не самi, вони приводили з собою слуг.
Полiтичним центром Залiсся в XIV ст. стала Москва. Тому край почали називати Московiєю на вiдмiну вiд Русi, адже так у XIV XVII ст. називали переважно украïнськi й бiлоруськi землi. У писемних пам'ятках того часу (як руських, так i європейських) бачимо, що в них, здебiльшого, чiтко розрiзняли Русь та Московiю.
Iнша рiч, що московськi правителi з часом, особливо пiсля того, як ïм вдалося стати самостiйними й звiльнитися вiд татарськоï залежностi, почали апелювати до руського спадку, розглядати себе нащадками руських князiв, що колись правили в Києвi. Спадок княжоï Русi (культурний, церковний, полiтичний) i далi був привабливим. Зрештою, заявляючи права на такий спадок, московськi правителi могли претендувати на Руськi землi.
Чудотворна Вишгородська iкона Богородицi Нiжностi-леуси (вiдома Ще як Владiмiрская), Вiзантiйського походження. Фрагмент. ХГ_ XII ст.Моï опоненти закинули менi, що я забувся про За- донщину, коли говорив про iнтерпретацiю термiну Русь в давньоруськi часи. Не буду нагадувати, що Повiсть минулих лiт, яку я характеризував, i Задонщина памятники хронологiчно рiзнi. При всiх знаках питання, якi за-
лишає Задонщина, мусимо вказати, що найдавнiший ïï список датується 70-ми рр. XV ст. якраз часами царя Iвана котрий, як уже говорилося, почав себе називати правителем всiєï Русi. Так, попри те, що в Задонщинi вживаються термiни Русь, Руська земля в широкому розумiннi, i в ïï склад входить Московiя, тим не менше, автор певним чином розмежовує Русь i Залiсся. Ось, наприклад, як звучать слова князя Дмитра Iвановича на початку цього твору: Прийшла до нас вiсть, браття, що цар Мамай стоïть бiля бистрого Дону, прийшов вiн на Русь i хоче йти на нас в Залiську землю7.
Розумiння своєï руськостi зростало в московських правителiв у мiру того, як вдавалося ïм приєднати до себе новi територiï, заселенi переважно слов'янським людом. Спочатку це були Новгородська й Псковська землi (XV ст.), потiм Смоленська (XVI ст.), украïнськi та бiлоруськi (XVII XVIII ст.). Це врештi-решт сприяло слов'янiзацiï та русифiкацiï Московiï. Зрештою, цар Петро I проголосив Росiйську iмперiю. У даному випадку був використаний термiн Росiя, котрим греки позначали Русь. Також за часiв Петра I та Катерини II в Росiï здiйснили широкомасштабну програму переписування iсторiï, вилучення й фальсифiкацiï документiв, метою яких стало створення мiфу, що самодержавна Росiя є спадкоємцем колишньоï княжоï Русi з центром у Києвi.
Звiсно, зараз немає чистих слов'янських етносiв. Не є такими й украïнцi, в мовi й культурi яких спостерiгаємо чимало тюркських елементiв. Але одна справа, коли етнос творився переважно на слов'янськiй основi, а iнша коли вiдбулася слов'янiзацiя неслов'янського етнiчного субстрату iз включенням слов'янських елементiв. Творення росiйського етносу здiйснювалося якраз другим шляхом. У цьому його Унiкальнiсть. Бiльше таких народiв серед слов'ян немає. Тому ментально, культурно, мовно росiяни вiдрiзняються
вiд iнших слов'ян. У росiян збереглося чимало вiд ментальностi фiно- угорцiв недовiрливе ставлення до оточення, жорстка чи навiть жорстока поведiнка. Москва сльозам не вiрить здається, цi слова досить точно характеризують таку ментальнiсть.
Помiркуйте хоча б над таким фактом: коли представники рiзних слов'янських народiв, як правило, без особливих труднощiв розумiють одне одного, то в росiян виникають iз цим проблеми. Чому вони (принаймнi в переважнiй бiльшостi), живучи серед iнших слов'янських народiв, намагаються не вчити ïхнiх мов? Сказати, що тут спрацьовує синдром iмперськостi, недостатньо. Так, вченi вiдзначають менший ступiнь спiвпадання слов'янських лексем в росiйськiй мовi в порiвняннi з iншими слов'янськими мовами. Деякi росiйськi мовознавцi пояснюють певнi особливостi росiйськоï мови фiно-угорськими впливами. А дехто взагалi говорить про фiно-угорський субстрат цiєï мови.
Можна ще поставити багато iнших схожих чому. Чому, наприклад, росiяни, говорячи про слов'янську спiльнiсть, агресивно ставляться до братнiх слов'янських народiв навiть до дуже ïм близьких, украïнцiв та бiлорусiв? Про це свiдчить не лише поведiнка високопоставлених росiйських чиновникiв, свiдчить i соцiологiя. Але це тема окремоï розмови.
I на завершення буквально кiлька слiв про Русский мир та його розбудову. У принципi, це не є чимось новим. У росiян завжди були проблеми зi своєю слов'янською чи то руською iдентичнiстю. Щоб пiдтримувати ïï, необхiднi були слов'янськi донори. I чи не найбiльшим таким донором стали справжнi руськi, тобто украïнцi. Подумаймо, чи вiдбулася б росiйська культура без Граматики М.Смотрицького (ïï М. Ломоносов вважав вратами своєï вченостi); без Києво-Могилянськоï академiï, яка дала росiянам численних церковних та культурних дiячiв; без М. Гоголя i його Шинелi з якоï, за словами В. Бєлiнського, вийшла росiйська лiтература; без фiлософа П. Юркевича, котрий стояв бiля витокiв росiйськоï релiгiйноï фiлософiï… Список можна продовжити.
Iдея Русского мира аж нiяк не свiдчить про силу. Радше навпаки. У самiй Росiï баланс слов'янського й неслов'янського населення все бiльше схиляється на користь останнього. Додайте ще емiграцiю заможних i вiдносно заможних росiян з необлаштованоï Росiï. Подивiться, якi зараз сформувалися росiйськi дiаспори в краïнах Заходу!
А стержень Русского мира, Росiйська православна церква?.. Та добра половина ïï приходiв (якщо не бiльша) за межами Росiï. Тому й потрiбне пiдживлення збоку. Не дивно, що Патрiарх всiя Русi Кирило так зачастив у Киïв, мать городов русских. Згадав, сердешний, де справжня Руська земля.
Але це ïхнi проблеми. Наша ж проблема не стати частиною цього ефемерного Русского мира, який насправдi не є руським.
Петро КРАЛЮК 29 липня 2011 р.
Уваров А. Меряне и их бьiт по курганним раскопкам. М., 1872. С. 8-10. 2 Ключевський В. Сочинения: В 8 т. М., 1956. С.294.
Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и Великорусская на- родность//Историк-марксист. 1930. -Т.18-19. С.28.
Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. Б.м., 1927. С.31.
Костомаров Н. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С.257-258.
Иловаиский Д. Краткие очерки русской истории. М., 1898. С.29.
Изборник. Повести Древней Руси. — М., 1986. — С.190.

МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВIРИТЬ, або Чи є росIяни слов'янами? orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15878


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация