МIЖ ДВОМА ДЕСПОТАМИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15999


Отже, першопричина повстання Украïни й зiткнення мiж двома народами бачиться не стiльки в полiтичному, культурному та економiчному тисковi на Украïну, а в насиллi над законами християнського братнього спiвжиття. Конфлiкт породила зрада братньоï дружби мiж поляками та ру- сами: були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, а потiм поляки по-зрадницькому повстали (як колись Каïн на Авеля) на своïх природних братiв. Нотабене! Православ'я i католицизм диференцiюючий конфесiйний вимiр, але вiн субординований вимiру братства в лонi Християнськоï Церкви, це ще один неперехiдний водороздiл мiж цивiлiзацiєю Києва та цивiлiзацiєю Москви, для якоï неправославнi конфесiï є однозначно ворожими. Знову ж таки, подiбна iдея висловлювалася i в лiтературi. Наприклад, у того- таки Христофора Фiлалета знайдемо вкрай важливу сентенцiю, яка в добу Хмельницького набуває символiчного змiсту. Фiлалет пише про бажання свого суспiльства мирно вирiшити конфесiйне протистояння. I додає, що знаком тiєï ж самоï терпливости нашей є те, що суспiльство прагне довести своï права пером, а не шаблею.
В 1648 роцi пера виявиться недостатньо, оскiльки були порушенi норми спiвжиття мiж народами за законами християнськоï етики. Але, незважаючи на це, iмперативом навiть мiлiтарноï дiï продовжують залишатися моральнi категорiï, тобто, за словами Хмельницького, шляхетна полiтика й добре сумлiння.
Саме цей останнiй пункт є симптоматичний для розумiння як полiтичноï, так i моральноï еволюцiï, якоï зажила концепцiя украïнськоï державностi в перiод пiсля Хмельниччини, виштовхнувши на авансцену украïнськоï iсторiï Мазепу. Виразно постають суттєвi вiдмiнностi в iнтерпретацiï цього державного проекту в добу Хмельницького i в добу Мазепи. Вiдмiнностi зумовленi радикальною змiною iсторичних контекстiв, у яких дiяли обидва гетьмани.
Мазепа, спадкоємець цього складного культурно-полiтичного синтезу, дає свою вiдповiдь на поставленi Хмельницьким питання у залежностi вiд нових концепцiйних парадигм своєï епохи. Для Мазепи антагонiстом Украïни була вже не тiльки Польща, а й Росiя, до всього ж Росiя у фазi консолiдацiï в iмперську державу. А бiльша вже на той час юридична зрiлiсть украïнського полiтичного мислення, яке зазнало впливу європейськоï правовоï думки, поставила пiд сумнiв утопiчну концепцiю шляхетноï полiтики. Власне, з Мазепи починається розрив мiж полiтичним та моральним аспектами державного проекту. Мазепа, син зовсiм iншоï культурноï епохи, розумiє безперспективнiсть етичного християнського вектора в добу остаточноï секуляризацiï європейськоï культури, в якiй прокладає собi шлях рацiоналiстичне Просвiтництво. Через вiдмову вiд утопiчних парадигм, продиктованих християнською етикою, Мазепа вписує полiтичне майбутнє Украïни в координати модерного часу.
В добу Мазепи на кiн iсторiï виходить нова людина: прагматична i дiяльна, що мислить земними конкретними категорiями. Сам Мазепа був не лише героєм iсторiï i героєм роману чи поеми, як писала про нього Олена Телiга, а й героєм самого життя, паном якого вiн був у кожнiй ситуацiï, будуючи свою державу et arte et marte (мистецтвом i вiйною) i свiдомо беручи на себе вiдповiдальнiсть за небезпечну гру, яку провадив. Сам Мазепа-поет засвiдчує це власними рядками: Нехай вiчна буде слава, же през шаблi маєм права.
Республiканська традицiя радикалiзується: Мазепа вiдмовляється вiд iдеï конфедеративноï автономiï на користь iдеï незалежноï монархiчноï республiки. Вся подальша iсторiя украïнськоï полiтики буде коливатися мiж цими двома полюсами, якi були запрограмованi полiтичним спадком Хмельницького, з одного боку, та полiтичним спадком Мазепи з iншого. Але, незважаючи на те, що проект Мазепи так нiколи й не був конкретно втiлений у життя, полiтична його роль для украïнськоï iсторiï грандiозна. Фактично Мазепа перший украïнський полiтик, який поставив питання про можливiсть цiлковитоï самостiйностi Украïни як держави. У час, коли Украïна власне була розгромлена як держава, Мазепа довiв до завершення процес концептуалiзацiï украïнськоï державностi.
Якщо до Хмельницького московськiй тиранiï протиставлялася толерантнiсть Речi Посполитоï, то в часи Мазепи з боку Украïни обидвi держави бачились як двi деспотичнi форми правлiння. Для Мазепи нi поляки, нi росiяни не є жодними братами: Переяславська угода (1654), Андрусiвське перемир'я (1667), Вiчний мир (1686) це довели остаточно. Братами є тiльки полiтичнi соратники, державнi мужi, якi подiляють з гетьманом спiльну вiзiю iсторiï. Тому в його Промовi до урядникiв вiйськових i цивiльних козацькоï Украïни напередоднi розриву з Москвою 1708 року гетьман, пояснюючи свiй вибiр шведського альянсу, каже: Ми стоïмо тепер, братiє, мiж двома проваллями…. Тi, кого Хмельницький ще пiвстолiття тому називав братами, Мазепа бачить як воюючих мiж собою монархiв, що зблизили театр вiйни до границь наших, монархiв, що через свавiльство своє i привласнення необмеженоï влади подобляться найстрашнiшим деспотам, яких вся Азiя i Африка навряд чи коли породжували. Словом, у оптицi Мазепи майбутнє Украïни можливе лише за умов еквiдистанцiйноï позицiï Украïнськоï держави стосовно Польщi та Росiï.
Самоочевидна його логiка: iз свавiльними деспотами неможливий нi мир, нi юридичнi угоди. Надто з автократичною Росiєю, чиï писанi й неписанi закони перебувають у руках правителя, завдяки якому домiнує єдиний закон: закон беззаконня. З Росiï в Украïну надходило єдине право карне право, кодифiковане в Уложенiи ще 1648 року. Його єдиною метою було покарання осiб, винних у державних злочинах та в образливому ставленнi до честi царя. Але найсуттєвiшим є те, що Украïна й справдi мала iншу юридичну традицiю, яка становила собою частину саме європейського спадку украïнськоï культури. У межах цiєï традицiï, на вiдмiну вiд традицiï росiйськоï, угода мала юридичний, а не iдеологiчний змiст. Тодi як будь-якi пакти з Росiєю мали основу не юридичну, а iдеологiчну. Переяславська угода на той час слугувала гiрким уроком для украïнських полiтикiв: вiйськова угода була перетворена на iдеологiчну базу експансiï Росiï в Украïнi пiд гаслом непорушного православного братства. Не випадково темпоральнi категорiï, якими оперували цi пакти, мали унiверсальну тяглiсть: не йшлося про конкретнi дати, а йшлося не бiльше не менше як про вiчнiсть (досить згадати Вiчний мир 1686 року, який насправдi узаконював вiчний подiл Украïни мiж Польщею та Росiєю i водночас вiчну вiйну Росiï та Польщi за Украïну в самiй Украïнi).
Тому Мазепа намагається надати новiй державнiй конфiгурацiï юридичнi пiдстави, вважаючи, що єдиною формою буття тодiшньоï Украïни мiг бути лише протекторат iноземноï держави, який би не повторював модальностей польського та росiйського пiдданства. Вiдтак гетьман вибирає форму дистантного протекторату далекого державця, чиє втручання в долю Украïни мало обмежуватися вiйськовою пiдтримкою в боротьбi проти спiльних для протестантськоï Швецiï i православноï Украïни ворогiв Варшави та Москви. Цей вiйськовий альянс не давав Шведськiй Коронi у володiння Украïну, яка не мала фiгурувати навiть серед королiвських титулiв. Основнi параметри держави кордони, законодавство, а також всi старовиннi права i вольностi украïнського суспiльства мали бути неторканнi. Украïнi по обидва боки Днiпра забезпечувалася свобода вiд будь- якого чужоземного панування. Украïна доби Хмельниччини ще приймала неминучiсть централiзованоï влади чужоземного суверена в конфедеративному устроï. Мазепа робить крок уперед, залишаючи цьому сувереновi лише зовнiшню роль гаранта державноï незалежностi Украïни. Словом, вiйськова коалiцiя i нiчого бiльше: досить братства i єдиновiрства, що закiнчуються випаленою землею, всiяною трупами.

МIЖ ДВОМА ДЕСПОТАМИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15999