<< Главная страница

МАНДРIВКИ РУСI В ПРОСТОРIЙ ЧАСI orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15884


Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV столiття, щойно позбувшись татарського контролю, московськi князi й царi декларували, що тi руськi землi, якi сьогоднi звуться Бiлорусь та Украïна, це ïхня отчина. Вiдповiдно вони прагнули приєднати ïх до Московськоï держави через тривалу боротьбу з iншим конкурентом, який вже об'єднав цi землi на сто рокiв ранiше, Великим князiвством Литовським, Жемаïтським i Руським. Бiльш звична для нас назва цiєï держави Велике князiвство Литовське є скороченням, яке приховує небезпiдставнiсть частини назви руське. Поки володимирськi, московськi, тверськi та цiла купа iнших князiвств на теренах сучасноï Росiï сперечалися за бiльшу приязнь та належний ярлик вiд своïх ординських сюзеренiв, литовськi володарi Гедимiн, Ольгерд, Вiтовт вiдкраяли вiд татарських володiнь землi аж до Чорного моря. Бiльша частина земель Давньоï Русi позбулася принизливого ярма, а самi литовськi князi породичалися з нащадками Рю- риковичiв, запровадили державну руську мову i водили дружини руських воïв проти нiмецького Ордену, полякiв, та- тарiв та московитiв. Власне, возз'єднання Русi, якщо дуже хочеться, вже вiдбулося у XIV столiттi. Згодом, пiсля Люблiнськоï унiï Польщi й Литви, украïнськi землi увiйшли до складу володiнь Корони Польськоï, але назву свою Русь зберегли. Аби не бути голослiвним, процитую мовою оригiналу сучасну росiйську академiчну монографiю:
О терминах.
В источниках XXIII вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически зтот тер- мин охватывал территории современной Украины и Белорус- сии, за исключением Буковини, Закарпатья, Крыма и при- черноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В от- ношении зтих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia (Малая Русь) для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митро- полии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Меgale Rоsiа (Великая Русь) в отношении территорий, которьiе образовались после распада Киевской Руси, т.е. Га- лицко-Вольïнского княжества, Владимиро- Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальньïх документов терминология проникла в церковную письменность. Руським воєводством в составе Польской Короны називали только Галицко- Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним Украйна вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воєводств. Помимо терминов русинские и руськие, для территорий современной Беларуси в период XIVXVII вв. было также характерно употребление самоназвания литвины, исторически обусловленного вхождением зтих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях ис- торических топонимов и самоназваний, наиболее корректньщ по отношению к XIIIXVII вв. будет употребление терминов Русь и русинский. (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.1516.)
Не зайвим також буде уточнити, що термiни Киïвська Русь, Московська Русь, Пiвнiчно-Схiдна Русь або Пiв- нiчно-Захiдна Русь, Пiвденна Русь та бiльшiсть iнших подiбних означень до цього слова є винаходом iсторикiв XIX столiття, якi поширили вузьке й автентичне значення цього слова (Середнє Приднiпров'я) на весь конгломерат князiвств Рюриковичiв хто для зручностi географiчних окреслень, хто з частково iдеологiчного iнтересу. Самi ж мешканцi цiєï Киïвськоï Русi вживали до XIII ст. лише вузьке значення (околицi Києва, Чернiгова, Переяславля). В XIII ст., в апогеï розповзання решток символiчноï влади з рук Києва, Русь також почала розтiкатися. Галицько-Волинський князь Данило Галицький став королем Русi, яка де-факто вже Киïв i Чернiгiв не мiстила. Давнi мешканцi нинiшнього украïнського Заходу засвоïли самоназву русини i найдовше користувалися нею аж до XX столiття. На цих географiчно та культурно ближчих до Києва теренах Пiвденноï Русi назва Русь добре прижилася. Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишнiх киïвських володiнь Пiвнiчно- Схiдну Русь. Вперше сучасник назвав ïï Руссю в той переломний момент, коли сторiнка з iсторiєю Давньоï Русi вже перегорталася монголами в 1238 р. у Повiстi про погибель Руськоï землi. До цього землi майбутнього серця Росiï звалися Залiссям, але аж нiяк не Руссю Залiською, як часом пишуть росiйськi пiдручники. Згодом мiсцевим мешканцям важко було себе окреслити iнакше, нiж за належнiстю до суздальцiв, володимирцiв, тверичiв, рязанцiв… У XV столiттi побутували там рiзнi варiанти (з патетичноï оповiдi церковного автора про князя Дмитрiя Донського, переможця у Куликовськiй битвi 1380 р.):
И метнулся поганий Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе- городу. И молвили ему фряги: Что же зто ты, поганий Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская...И сказал князь великий Дмитрий Иванович:...Положили ви голови свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в зтой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве (Задонщина).
Десь тодi ж i в тих же краях, як читаємо, затвердiв у словi руський до того м'який звук с, утворивши слово русский. Древнє самоозначення русини там не встигає поширитися. З часiв Iвана III та Iвана Грозного уявлення про величну мiсiю Третього Риму i претензiï на всю руську спадщину закрiплюються в iдеологiï Московськоï держави, впроваджуючись через московську митрополiю (згодом патрiархiю) та бюрократiю. Сприяли цьому згаданi грецькi церковнi позначення митрополiй Велика й Мала Rosia: вони одночасно поширювали назву Русь на весь православний простiр вiд Карпат до Волги та впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово Росiя. До початку XVIII столiття воно сприймалося освiченими людьми (якi знали грецьку мову) як урочистий синонiм Русi, й вживався вiн у творах високого стилю вiршах, панегiриках, промовах i проповiдях.
ишiтгi Студенти Києво-Могилянського колегiуму на початку повстання Хмельницького писали у вiршi, що з Богданом Росiя на ноги встала, причому мали вони на увазi аж нiяк не ту краïну, яка сьогоднi так називається. Для Хмельницького Росiя в ïхньому виконаннi означало власне ту Русь, єди- новолодарем якоï вiн себе вважав, яка у нього простягалася по Львiв, Холм i Галич. Не зовсiм нинiшня Росiя, вiрно? От же, бачимо, що церковна iнтелiгенцiя почала потроху заплутувати ситуацiю з тим, де саме Русь i Росiя розташованi…
Запiзнiлим наслiдком цiєï плутанини є паралельне вживання у радянських та сучасних росiйських пiдручниках щодо Московськоï держави XVIXVII столiть назв Московское государство, Русское государство и Российское государ- ство. Друга та третя назви мiстять у собi певнi слизькi моменти особливо щодо критерiïв вживання саме такоï, а не iншоï.
Остаточно все заплуталося пiсля 1654 р. (Переяславська рада) i 1686 р. (приєднання Киïвськоï митрополiï до Московського патрiархату). Вiдбувся певний бартер: Московська держава поширилася на давню Руську землю, а яскравi представники киïвських iнтелектуально- церковних кiл натомiсть виступили в ролi идеологов-модернизаторов (у XIX столiттi б сказали культуртрегерiв) Московiï Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрiй Ростовський та iн. Хтось робив це свiдомо, пiдiймаючись щаблями кар'єри, а хтось ненавмисне просто завдяки бiльшiй освiченостi.
У 1674 р. у киïвський лаврськiй друкарнi вийшов друком Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа, авторство якого приписують архiмандриту цього монастиря Iнокентiєвi Гiзелю. Книга набула шаленоï, як на тi часи, популярностi, ставши (попри зосередження на украïнських подiях) єдиним на той час пiдручником з iсторiï схiдних слов'ян (вiн залишався таким до початку XIX ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних ва- рiантах!). Гiзель був патрiотом народу малоросiйського и активно виступав проти поглинання украïнськоï церкви московською. Проте його погляд на iсторiю як на опис подiй в межах усього православного простору, де iсторичний шлях усiх православних (i мало-, i великоросiян) викладено як один-єдиний процес, а державнiсть перетiкає з
Києва до Москви слiдом за однiєю гiлкою династiï Рюрико- вичiв, заклав фундамент пiд усi схеми росiйськоï iсторiï вiд Карамзiна i Соловйова аж до радянськоï теорiï спiльноï колиски. Якщо генерацiï освiчених людей протягом 150 рокiв з дитинства вивчають росiйську iсторiю вiд Києва, то ïм потiм i не спаде на думку поцiкавитися тим, коли на мiсцi майбутньоï Москви слов'яни заступили фiно-угорськi племена…1
Iнший представник могилянського кола, Феофан Прокопович, у 1721 р. на одному iз засiдань Синоду запропонував Петру I прийняти титул iмператора всеросiйського та iменуватися Великим та Батьком Вiтчизни. Незабаром в Актi 22 жовтня 1721 р. з'явилася назва Росiйська iмперiя, й Московiя нарештi остаточно стала Росiєю… Ця просвiтницька мiсiя украïнських православних дiячiв згодом суттєво ускладнила життя ïхнiм спiввiтчизникам, яким довелося шукати собi iншоï самоназви.
Уже нiхто не цiкавився тим, чи вiдрiзняється чимось Росiя вiд Русi; ïхня тотожнiсть здавалася очевидною, тим бiльше, що пiд кiнець того ж столiття усi давньоруськi терени (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднанi до Росiï. Щоправда, слово россияне тяжко входило до буденного вжитку. Русские закрiпилося як етнiчна назва, а россияне залишалося в царинi офiцiозу, в оточеннi виразiв на кшталт веселися, храбрьш росс, в епiчних вправах Тредiаковського та Ломоносова.
Найвиразнiшим сучасним послiдовником iдеологiï Синопсиса є директор Iнституту росiйськоï iсторiï РАН А.Н.Сахаров. У своïх пiдручниках з iсторiï Росiï вiн взагалi не Розрiзняє Русь i Росiю, нi хронологiчно, нi географiчно, а при викладi iсторiï IX II столiть вiн майже не звертає уваги на землi Пiвнiчно-Схiдноï Русi хоча вони мають посiдати поважне мiсце в iсторiï Росiï. Якщо росiйський школяр протягом перших чотирьохсот рокiв своєï краïни бачить лише Киïв, то вiн нiколи не зрозумiє, чому це мiсто зараз за кордоном.
Протягом 150 рокiв, до середини XIX ст., освiчену верству тодiшнiх надднiпрянцiв цiлком задовольняла компромiсна i пристойна назва Малоросiя, яка охоплювала територiю меншу, нiж Русь, обiймаючи лише Лiвобережжя та Слобожанщину. Ми пам'ятаємо, що у вихiдному грецькому значеннi ця назва означала давнiшу, осередкову Русь (Велика це периферiя, приєднанi землi), але по мiрi провiнцiалiзацiï Малоросiï у складi iмперiï цi давнi сенси вже губилися. Малорос iз часом ставав усе бiльше дiйсно малим. Частина малоросiйськоï шляхти активно iнтегрувалася в iмперськi структури, частина опiкувалася своïми мiсцевими справами, втiм, дехто бiльш дражливо сприймав унiфiкацiйну полiтику iмперського центру. Таємнi малоросiйськi сепаратисти ґатунку Василя Капнiста готували собi нечисленну, але живучу змiну мiсцевих патрiотiв. На межi XVIIIXIX столiть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжнiми русами. Iсторично-полiтичний памфлет История русов или Малой России подає героïчнi дiяння русiв на Русi, котрими для невiдомого нам автора є козаки на украïнських теренах. Богдан Хмельницький у творi засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь i давнi руси автора дуже мало цiкавлять у порiвняннi з козаччиною. Але нам достатньо вихiдного, зафiксованого у назвi ототожнення з русами саме малоросiян. Отже, для декого з наших спiввiтчизникiв ще двiстi рокiв тому Ярослав Мудрий як визначний представник малоросiян аж нiяк не став би дивиною.

МАНДРIВКИ РУСI В ПРОСТОРIЙ ЧАСI orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15884


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация