<< Главная страница

И НАНЯША КНЯЗИ САМИ НА СЕБЕ КРАМОЛУ КОВАТИ… Невиконаний заповIт Ярослава Мудрого orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15801


Територiально Киïвська Русь сформувалася протягом X ст. Захопивши 882 року град легендарного князя Кия, князь-варяг Олег вирiшив: Се буди мати городомъ Рускымъ. За часiв правлiння Олега та його наступникiв Iгоря та Святослава Киïв розповсюдив сферу свого впливу на весь регiон розселення схiдних слов'ян, створивши найбiльшу в вропi державу. Спершу ïï правителi в основному збирали данину iз залежних племен, здiйснювали завойовницькi або грабiжницькi походи на землi сусiдiв.
Якiсно нова Русь почала формуватися за Володимира Великого, який провiв реформи, спрямованi на змiцнення обороноздатностi руських земель, об'єднавши ïх iдеологiчно, запровадивши єдину для всiєï держави релiгiю християнство. Роки правлiння Володимира та його сина Ярослава Мудрого стали золотою добою Стародавньоï Русi. Те, що тривалий час не було мiжусобиць i вторгнень кочовикiв, призвело до значного економiчного та культурного пiднесення руських земель. У серединi 30-х рокiв XI ст. Киïв пережив справжнiй будiвельний бум. За короткий час поруч iз мiстом Володимира виникло в понад сiм разiв бiльше за площею мiсто Ярослава, забудоване численними теремами боярiв i багатих купцiв. Окрасою мiста Ярослава став архiтектурний ансамбль,
що мiстив найбiльший храм Русi святу Софiю, монументальнi Георгiïвський та Iрининський собори, а також ще один неiдентифiкований кам'яний храм. Величнi культовi споруди побудовано в Новгородi, Чернiговi, Полоцьку. Те, що головний храм Русi названо Софiйським, а головнi ворота Києва Золотими, не просто наслiдування Константинополя, а прагнення бути нарiвнi з ним. Про це свiдчив i такий виклик, кинутий одновладцем Руськоï землi Свiтовiй iмперiï призначення киïвського митрополита русича Iлларiона. Ранiше це була прерогатива залежного вiд iмператора Царгородського патрiарха. Тому порiднитися з Ярославом вважали за честь правителi європейських краïн.
Навчений своïм досвiдом i досвiдом попередникiв, у старостi Ярослав мiркував про те, як зберегти мир i спокiй у державi, ïï цiлiснiсть. Адже пiсля загибелi Святослава на Русi почалася кривава боротьба за владу мiж його синами, яка закiнчилася смертю Олега та Ярополка. Смутнi часи прийшли на Русь i пiсля смертi Володимира., Цього разу пiд час тривалоï мiжусобицi загинули його сини Борис, Глiб, Святослав, Святополк. Затяжним був i розбрат Ярослава зi Мстиславом. Урештi- решт у них вистачило мудростi домовитися про тривалий мир. Але наслiдком такоï домовленостi став подiл Русi по Днiпру. Можливо, щоб уникнути чогось схожого в майбутньому, Ярослав i схилявся до узаконення передачi киïвського престолу лише старшим синам великих князiв. Однак який статус матимуть у такому разi молодшi сини? Чи не стануть вони чинником дестабiлiзацiï? Тому, помираючи, старий князь установив принцип ротацiï князiв на старшому киïвському та удiльних столах. Киïвський стiл мав належати найстаршому за вiком князевi, отже кожен з нащадкiв Ярослава мав шанси законно стати Великим князем. У той же час удiльнi князi довго не засиджувалися на одному мiсцi, що повинно було усувати загрозу сепаратизму, спонукати всiх князiв захищати Русь як спiльну вотчину. Фактично це була перша спроба втиснути процес успадкування влади в рамки закону. Але покладений у ïï основу родовий принцип, який Ярослав примiряв до своïх синiв, у довгостроковiй перспективi мав ряд iстотних вад, а в результатi став однiєю з основних причин занепаду держави. Згодом збiльшення чисельностi роду Ярослава призвело до заплутаностi стосункiв старшинства в ньому (дядько мiг бути молодшим за племiнника) та пов'язаних iз цим непорозумiнь i конфлiктiв. Та й управлiння Руссю цiлим родом Рюриковичiв не сприяло змiцненню держави. Так, непокора волi Великого КНЯЗЯ з боку молодшого князя, яка повинна була б призвести до покарання, часто закiнчувалася родинно цiлуванням хреста, i не мала для ослушника нiяких наслiдкiв. Зловживав своєю владою i старший князь, роздаючи престижнi удiльнi столи своïм синам, оминаючи молодших братiв, або дiючи за принципом подiляй i пануй. Додавши до цього ще владнi амбiцiï частини молодших князiв, маємо клубок протирiч, який досить важко розплутати.
Не справдилися i надiï Ярослава Мудрого, що вся Русь буде спiльною вотчиною його роду. Ще за Володимира Великого вiдособилася Полоцька земля, де влада успадковувалася в середовищi полоцьких князiв. Пiсля Любецького з'ïзду князiв стала вотчиною Ольговичiв Чернiгiвська земля. У XII ст. вотчиною Юрiя Долгорукого стала Володимиро-Суздальська земля, а також вiдособився Галич. У той же час, старшi князi цих земель не вiдмовлялися вiд своïх прав на Киïв. Вiдбувалася свого роду федералiзацiя земель.
Такий порядок, за яким Киïвська Русь жила аж до навали монголо- татар, не влаштовував князiв, що опинилися на верхiвцi владноï пiрамiди й прагнули стабiльностi в цiлiснiй, процвiтаючiй державi. Але вiн цiлком задовольняв бiльшiсть удiльних князiв, оскiльки забезпечував ïм практично незалежне вiд центру становище i водночас залишав кожному з них можливiсть зайняти старший стiл. Iз ними не мiг не рахуватися Великий князь. Спроби деяких киïвських князiв стати одновладцями Русi завжди наштовхувалися на рiшучу протидiю тих, чиï права ущемляли. Можливо, тому пiсля Володимира та Ярослава жоден iз правителiв Киïвськоï Русi не став реформатором…
Перша трiщина в запропонованому Ярославом механiзмi успадкування влади з'явилася 1073 року. Середнiй його син Святослав, вважаючи, що саме вiн гiдний займати стiл батька свого, пiдмовив молодшого Всеволода спiльно виступити проти старшого Iзяслава. Отже, заповiт Ярослава Мудрого було порушено.
У зв'язку з цим варто пригадати таке характерне для тих часiв явище, також не враховане Ярославом, як поява князiв-iзго- ïв. Якщо хто- небудь iз синiв великого князя помирав, не побувши Великим князем, то його нащадки автоматично позбавлялися права на киïвський стiл, чим обмежувалося коло претендентiв. Великий князь надiляв ïх незначними удiлами або ж залишав без землi. Закономiрним наслiдком таких дiй стала поява скривджених князiв, якi не погоджувалися з цим. Чимало з них тiкали в Тмутаракань розташований за Диким полем на берегах Азовського моря руський анклав, захоплювали там князiвський стiл, набирали дружину з мiсцевих племен i половцiв та йшли на Русь зi зброєю вiдстоювати своï права. Пiсля смертi
Святослава Ярославовича лави iзгоïв поповнили п'ять його синiв. Якщо щодо них Iзяслав керувався помстою, то чим керувався Всеволод незрозумiло. Адже вiн був спiльником Святослава в змовi проти Iзяслава. Таке непродумане, продиктоване вузькокорисними iнтересами рiшення стало причиною тривалоï мiжусобицi, головну роль у якiй зiграв Олег Святославович. Приведенi ним половецькi орди отримали як плату за допомогу дозвiл на розграбовування Руських земель. У битвах загинули Великий князь киïвський Iзяслав, один iз князiв-iзгоïв Борис, держава зазнала великих людських i матерiальних втрат. Безперспективнiсть i згубнiсть розбрату розумiла частина князiв, зокрема Володимир Мономах i його син Мстислав. Вони й стали iнiцiаторами з'ïзду князiв у Любечi 1097 р. Почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору имуще? зiбравшись, говорили князi. А половци землю нашю несуть роздно, и ради суть, оже межи нами рать доныне; отселе имемься по едино серце и сблюдемь Рускую землю. Князi-iзгоï були надiленi землею, учасники з'ïзду, поцiлувавши хреста, заявили: Пусть только отныне кто-то на другого станет против него будем все, и честный крест. Але вже через декiлька днiв Русь знову опинилася на межi громадянськоï вiйни. Переступивши через хресне цiлування, Великий князь киïвський Святополк i князь Давид Iгорович пiдступно схопили iншого учасника з'ïзду Василька Ростиславовича, якого згодом ослiпили. Обуренi нечуваною для Русi пiдступнiстю, Володимир Мономах, Олег i Давид Святославовичi пiшли на Святополка. Запобiгти вiйнi вдалося завдяки активнiй позицiï киян i розважливостi Володимира Мономаха.
Чи Могла Русь iти iншим шляхом за тих умов? Можливо. Великою мiрою це залежало вiд особистостi великого князя, його вмiння примусити численний рiд Рюриковичiв ставити на перше мiсце iнтереси держави. Одна з таких можливостей випадає на часи дiяльностi Володимира Мономаха та його сина Мстислава, що тривала понад чверть столiття. Видатний полководець i державний дiяч Мономах водночас належав до
небагатьох правителiв Киïвськоï Русi, якi були прихильниками розв'язання внутрiшнiх конфлiктiв без застосування сили. Пiсля смертi свого батька, киïвського князя Всеволода, дотримуючись заповiту Ярослава й не бажаючи кровопролиття, Володимир вiдмовився вiд киïвського престолу на користь сина Iзяслава Святополка, хоча й багато в чому перевершував його. Фактично цей найавторитетнiший у той час на Русi князь був спiвправителем Святополка, але погодився стати Великим князем тiльки пiсля смертi останнього. Завдяки органiзованим Мономахом i Святополком походам проти половцiв припинилися вторгнення степовикiв на Русь, це позитивно вплинуло на ïï розвиток. Курс Володимира Мономаха на за-
безпечення стабiльностi в державi, змiцнення ïï безпеки продовжив його син Мстислав. Як вiдмiтив Василь Татищев, у той час всi руськi князi жили в повнiй тишi й не смiли одне одного ображати. Показовим щодо цього є лiтописне повiдомлення, що за ухилення вiд участi в походi на половцiв Мстислав заслав у Вiзантiю полоцьких князiв iз сiм'ями.
Наступники цих видатних правителiв уже не мали нi такого авторитету, нi можливостi його завоювати. Через вiдсутнiсть сильноï руки до киïвського престолу потяглися численнi претенденти, Киïвський лiтопис рiк за роком описує безперервнi мiжусобицi мiж князями. Боротьба йшла в основному мiж Мономаховичами й Ольговичами, хоча нерiдко розбрати виникали i всерединi цих угруповань. У таких випадках князi нерiдко переходили з одного угруповання в iнше. Незабаром почалася боротьба i всерединi табору Мономаховичiв: мiж Мстиславичами з одного боку та Юрiєм Долгоруким i його нащадками з iншого. Половецькi орди, якi Мстислав загнав за Дон, Волгу та Яïк, знову спустошували слов'янськi землi як союзники одного з князiв.
Давньоруська держава дедалi роздроблювалася, це почало загрожувати ïï iснуванню. Тiльки завдяки значнiй територiï, людському потенцiалу, а також вiдсутностi на той час гiдного суперника землi Киïвськоï Русi не потрапили в залежнiсть вiд когось iз своïх сусiдiв. Захiднi сусiди як правило пiдтримували одне з угруповань. Зi сходу роздробленоï на окремi князiвства Русi протистояв роздiлений на окремi орди Степ.
Ворогуючi князi час вiд часу домовлялися мiж собою, йшли на компромiси, цiлували хрест, клялися одне одному в приязнi. Однак при першiй же сприятливiй нагодi одна зi сторiн порушувала домовленостi заради змiцнення своïх позицiй. диним винятком стало спiльне управлiння Руссю старших князiв ворогуючих угруповань Святослава Всеволодовича й Рюрика Ростиславовича. Цi князi вже встигли побувати декiлька разiв на киïвському престолi. Iз власного досвiду багаторiчних мiжусобиць вони зрозумiли, що перемога кожного з них може бути тiльки короткочасною, а вiд продовження боротьби мiж ними виграють тiльки вороги Русi. Вони обоє хотiли бачити Русь сильною i процвiтаючою, але вихiд iз трясовини розбрату був можливий тiльки за умови взаємовигiдних поступок одне одному й неухильного дотримання домовленостей мiж ними. Тому Рюрик, враховуючи, що Святослав був старшим, вiдступив йому старшинство i Киïв, а собi взяв всю Руську землю. Здавалося, що компромiс мiж ними також буде недовговiчним. I правлiння Святослава, що був уже в досить поважному вiцi, схоже, нiчого нового не обiцяло Русi. Однак у цьому випадку вперше з часiв Аскольда та Дiра (якщо вони справдi правили одночасно) в охопленiй мiжусобицями Русi виникла єдино прийнятна в тих умовах форма правлiння дуумвiрат. Як Святослава, так i Рюрика лiтописець називає Великими князями. ïхнє правлiння виявилося найтривалiшим у XII ст., що передусiм було зумовлено особистими дружнiми вiдносинами мiж князями, ïхнiм усвiдомленням спiльноï вiдповiдальностi за майбутнє Руськоï землi.
Перебуваючи на вершинi влади, нiхто зi спiвправителiв не намагався зiштовхнути з неï свого колегу. Навпаки, всi важливi рiшення вони приймали узгоджено. Особливо це стосувалося спiльних дiй проти половцiв, якi в XII ст. значно активiзували вторгнення на ослабленi мiжусобними вiйнами Руськi землi. Якщо головною темою Киïвського лiтопису протягом майже пiвстолiття були князiвськi розбрати, то за час спiв- правлiння князiв лiтописець не зафiксував у Киïвськiй Русi жодного. Зате майже щорiчно на ïï сторiнках з'являлися схожi рядки: Князь Святослав Всеволодович, порадившись зi своïм сватом Рюриком Ростиславичем, пiшли на половцiв; Святослав i Рюрик цiле лiто вартували бiля Канева Руську землю. За цей час Русь тiльки одного разу зазнала поразки у сепаратному походi на половцiв новгород-сiверського князя Iгоря Святославовича. Проте вiдносини мiж спiвправителями не завжди були безхмарними. 1188 року вони пройшли випробування Галичем. Пiсля смертi Ярослава Осьмомисла Галицьку землю охопила смута, i Святослав з Рюриком пiшли здобувати галицький престол. Однак Святослав хотiв дати Рюрику Галич, а собi взяти всю Руську землю, а Рюрик, як вiдмiтив лiтописець, не хотiв втрачати Руську землю. Не дiйшовши згоди, князi вирiшили за краще повернутися назад.
На жаль, правляча верхiвка Киïвськоï Русi виявилася неготовою до прийняття форми правлiння, запропонованоï Святославом i Рюриком, i спiльне велике князювання в Руськiй землi представникiв двох ворогуючих угруповань так i залишилося винятком, нереалiзованою альтернативою розпаду держави. Пiсля смертi Святослава Всеволодовича боротьба за володiння золотокованим столом киïвським вiдновилася з новою силою.
Особливо несприятливими для Киïвськоï Русi стали часи, що передували появi на ïï схiдних кордонах нового грiзного ворога монголо-татарiв. Досить сказати, що з 1201 по 1212 р. на киïвському престолi 15 разiв змiнювалися князi, i будь-якi коментарi будуть зайвими. З 1235 по 1240 р. киïвський престол займали дев'ять князiв. А напередоднi облоги вперше з часiв Кия заснований ним град узагалi залишився без князя.
У такому станi Руськi землi впритул наблизилися до трагiчних 12371240 pp., коли проти них виступили нерозрiзне- нi половецькi орди, а добре органiзованi, що не знали поразок, тумени Бату-хана. I цього не могли не розумiти Рюриковичi. Однак великий князь володимирський Юрiй Всеволодович вiдмовився допомогти рязанському князевi Юрiю Iнгваревичу, чим пiдписав смертний вирок i йому, i собi. Розплата за самовпевненiсть Юрiя не змусила себе довго чекати: його спроби органiзувати ополчення закiнчилися розгромом руських вiйськ через вiдмову прийняти в ньому участь його брата, суздальського князя Ярослава. Незважаючи на загрозливi новини зi схiдних кордонiв, той вiдправився на пiвдень домагатися киïвського престолу. У лiтописах немає навiть натякiв про спроби органiзованого опору завойовникам князiв пiвденно- захiдних земель. Сам на сам з безжальним ворогом залишилися Переяслав (Росiйський) i Чернiгiв, хоча можливiсть для органiзацiï спiльноï вiдсiчi ще була. Навiть падiння цих стародавнiх мiст не зупинило князiв вiд зведення особистих рахункiв. Доля Киïвськоï Русi була визначеною.
Володимир ГРИПАСЬ 8-15 вересня 2006 р.

И НАНЯША КНЯЗИ САМИ НА СЕБЕ КРАМОЛУ КОВАТИ… Невиконаний заповIт Ярослава Мудрого orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15801


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация