ЧЕШИРСЬКI ПОСМIШКИ ВIТЧИЗНЯНИХ НАУК orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15889


Минуле життя людей вивчається багатьма науками: iсторiєю, археологiєю, мовознавством, археологiєю, антропологiєю й генетикою, не кажучи вже про легiон спецiальних iсторичних дисциплiн. Кожна з цих галузей має свiй предмет дослiдження i джерела здобуття iнформацiï. Хтось спирається у своïх висновках на письмовi джерела, лiтописи й документи, хтось на матерiальнi рештки речей, останки людей, а разом у комплексi усе це має дати нам iсторичну правду: як воно було насправдi, як i чим жили нашi попередники.
На жаль, науцi, а тим бiльше рiзним наукам, часом важко дати однозначнi вiдповiдi на начебто доволi простi запитання. Найчастiше ви почуєте у вiдповiдь, що некоректно сформулювали запитання. В одному науково-фантастичному романi героï потрапляють на планету, де стоïть величезний комп'ютер, який знає все на свiтi. Проте на всi ïхнi запитання вiн вiдповiдав стереотипно: Не зрозумiв запитання .
Якщо ми звернемося до iсторiï, то почуємо з приводу середньовiчного корiння сучасних нацiй (Чи жили украïнцi в Давнiй Русi?) приблизно таке (я просто уточню низку позицiй):
* У сучаснiй свiтовiй науцi прийнято вважати, що нацiï в вропi
виникають у модерну добу, тобто у XVIIIXIX столiттях. Центрально-
Схiдну вропу цей процес зачепив У першiй половинi XIX столiття. До
нього долучилися представники недержавних нацiй угорцi, чехи, поляки,
хорвати, словаки, словенцi, украïнцi, литовцi, латишi, естонцi,
бiлоруси. Весна народiв 1848 р. стала показником ïхнього виходу
на свiтову iсторичну арену. Тi народи, якi зберегли власну елiту
(угорцi й поляки), швидше мобiлiзувалися й мали бiльше ресурсiв для
реалiзацiï нацiональних прагнень. Селянськi народи (у яких мiська
й шляхетська верстви колись асимiлювалися нiмцями, угорцями, поляками,
росiянами) повiльнiше усвiдомлювали новi гасла й завдання.
Творцями новоï iдеологiï нацiонального буття в них виступала мiсцева iнтелiгенцiя, яка спочатку дослiджувала фольклор, потiм засновувала товариства народноï просвiти, стандартизувала мужицьку мову, переходила до полiтичноï дiяльностi й за сприятливих обставин фактично конструювала, створювала нацiю. Цей процес був неможливим без демократизацiï суспiльства й суцiльноï обов'язковоï освiти, коли дотеперiшнє бидло ставало свiдомими громадянами. Результатом цих вправ було утворення нацiональноï держави, яка мала опiкуватися внутрiшньою культурною й мовною консолiдацiєю.
* Звернення уваги сучасних учених на нацiональний конструктивiзм дало
можливiсть ïм назвати те, що iнтелiгенти XIX столiття вважали
нацiональним вiдродженням, не вiдродженням, а створенням нацiï. У
цьому є рацiя, оскiльки iсторiя певноï краïни чи
спiльноти адаптувалася носiями нацiональноï iдеï до вимог
часу, iсторiя пiддавалася певнiй вибiрковiй препарацiï,
створювалися (чи посилювалися) певнi нацiональнi мiфи й легенди, часом
навiть фальсифiкувалися стародавнi лiтописи про прадавню велич i
славу. Усе це втiлювалося в полiтичну пропаганду. Проте абсолютна вiра
в конструктивiзм є також крайнiстю: як спiльнота, все-таки мали
свою давню й тривалу iсторiю i чехи, i поляки, i украïнцi, й
iншi. Звiсно, вони в переважнiй бiльшостi не вважали себе нацiєю
оскiльки просто не знали такого розумного мiського слова. Селянство як
частина традицiйного, немодерного суспiльства було резервуаром для
збереження давньоï архаïчноï й переважно
безписемноï мови, носiєм легенд i фольклору, не мало чiтких
уявлень про навколишнiй свiт поза межами ближчоï церковноï
парафiï.
Але цi уявлення ставили перед нацiоналiзаторами й очевиднi кордони й межi. Не можна вигадати якусь нацiю на цiлком штучному ґрунтi. Селянський розум є часом хитруватим i скептичним: йому не можна нав'язати нереальнi речi. Тому, попри усi академiчнi застереження, чеськi чи украïнськi нацiональнi дiячi не могли зробити життєздатним iдеологiчний продукт, який би не спирався на правдивий грунт традицiйноï культури й мови, вiдчуття спiльноти, принаймнi рiзницi своï iншi. Конструктивiзм неможливий без опори на ресурси реальноï етнiчноï культури, яка в силу своєï традицiйностi мiстить речi й явища, якi можна дiйсно вiдродити, вiдтворити на новому якiсному рiвнi, а завдяки цьому й щось сконструювати.
* Iсторiя як наука спирається насамперед на писемнi джерела й те
свiтосприйняття, яке репрезентують у цих джерелах люди, котрi ïх
створили. Звiсно, у Давнiй Русi нiхто не звав себе украïнцем.
Слово Украïна дiйсно було згадане в лiтописi пiд 1187 р., але не
позначало всiх нинiшнiх теренiв Украïни й потiм уживалося щодо
рiзних регiонiв Украïни чи навiть Новгорода (нiмецька
Украïна), або iнших розкиданих по околицях земель. З точки зору
виключноï й сувороï академiчностi давнi Русь i русини не
були украïнцями, бо такими себе не вважали. Утiм, ще двадцять
рокiв тому всi ми були советские люди, а до цього були украïнцi
або малороси, тепер знову украïнцi. Зауважимо, що навiть малороси
були у своïй бiль-шостi (в силу неосвiченостi) лише уманськими,
мiсцевими, людьми пана Таковського.
Усi цi вправи iз самоназиванням засвiдчують лише те, що назви рiч мiнлива, на вiдмiну вiд реальноï спiльноти людей, яка живе на певнiй (нехай i не надто чiтко окресленiй) територiï протягом столiть. Якби спитати мешканцiв князiвств Валахiя й Молдавiя двiстi рокiв тому, чи вони румуни, то вони б навiть не знали такого слова. Але потiм об'єдналися в єдину державу Румунiя. Народи змiнюють самоназви залежно вiд обставин: щоби зберегти своє унiкальне обличчя, упевнитися у своєму надiйному й давньому минулому i прагнути кращого майбутнього. Це не кримiнальна стаття. Це також iсторiя. Ми можемо вважати цiлком штучними претензiï фундаторiв Румунiï на давньоримську спадщину, але це не позбавить законних пiдстав думку нинiшнiх румунiв, що найвизначнiшим дiячем румунськоï iсторiï є господар князiвства Молдавiя у XV столiттi Стефан Великий. Вiн же ïхнiй предок, хоча не знав, що румун. Слова, сеньйора, маловартi, сказано в Собацi на сiнi Лопе де Вега. Головне суть. Тому перебування на певнiй територiï спiльноти людей, яка колись звалася поляни, волиняни, деревляни, сiверяни й iншi, потiм Русь, а потiм русини, козаки, черкаси, кияни, чернiгiвцi, украïнцi, малороси, зараз лише украïнцi, є реальнiстю, а змiни назв лише пристосуванням до iсторичних i особистих обставин.
* Звiсно, не можна говорити про украïнську нацiю Щодо Давньоï
Русi, оскiльки нацiональний колектив (усвiдомлена й консолiдована
спiльнiсть), а тим бiльше нацiональна держава (розгалужена
бюрократична структура з виборними iнститутами, стандартизованою мовою
дiловодства, державною iдеологiєю й системою обов'язковоï
освiти) не належать до часiв середньовiччя. Вони продукт модерного
часу. Але бiльшiсть нацiй (я тут не говорю про iммiграцiйнi
суспiльства на кшталт США чи Латинськоï Америки) будуються на
певному етнiчному грунтi. Тому варто говорити про iснування в
iсторiï певних етносiв, етнiчних груп, етнiчних спiльнот, якi
навiть без сталоï iдентичностi, єдиноï назви й
державностi можна за певними критерiями окреслювати зовнi, чи це IX
столiття, чи XIX. Перш нiж звернутися до украïнцiв iз
пропозицiєю створити нацiю мiсцевiй iнтелiгенцiï, науковцям
треба було окреслити ïï зовнi, дослiдити й визначити як
певну культурно- мовну спiльноту, народ (тодi не використовували
поняття етнос). Саме тодi й виявилося, що малороси живуть далеко поза
межами того, що вважалося Малоросiєю: не лише на Лiвобережнiй
Украïнi, а й у Карпатах i на Волинi. I це iм'я виявилось
затiсним…
* Сучаснi нацiï вважаються уявними спiльнотами, оскiльки вони
iснують лише в уявi носiïв таких поглядiв. Наприклад, сьогоднi
уявляють украïнську нацiю 56% громадян Украïни, якi вважають
себе передусiм громадянами Украïни. Це ïхня провiдна
iдентичнiсть. Приблизно чверть населення вважає себе мешканцями
регiону, мiста чи села. Краще, але дуже подiбно до ситуацiï
столiтньоï давнини. Утiм, це не позбавляє ïх
приналежностi до набагато бiльшоï спiльноти людей, якi є
носiями украïнськоï мови, культури або спiльних традицiй,
вони лише схильнi мислити себе у вужчому соцiальному й полiтичному
контекстi. Власне, усi спiльноти уявнi: суспiльство, народ тощо, але
це не позбавляє реальностi тих речей, якi щиро уявляють собi
люди…
Якщо ми звернемося до мовознавства, то дiзнаємося:
* Книжна мова Давньоï Русi, вiд початку т.зв. старослов'янська, яка
сформувалася на основi солунського дiалекту староболгарськоï мови
(мова Кирила й Мефодiя), була мовою лише елiтних прошаркiв населення
насампе-ред освiчених ченцiв, якi й залишили по собi бiльшiсть тих
письмових джерел, якими оперує iсторична наука. Згодом вона
зазнавала мiсцевих локальних впливiв, змiнювалася, але у своïй
основi залишалася такою, яка не спирається на живi народнi
говiрки. Ситуацiя не дивна, якщо подивитися на Захiдну вропу, в якiй
панувала латина, котра попри все не була народною мовою поза межами
ареалу романських мов (але й там вона була варварська й утворила
згодом новi мови).
* Сучасне мовознавство доводить, що спiльна давньосло- в'янська мова за
тисячу рокiв вiд великого розселення слов'ян суттєво змiнилася в
рiзних куточках слов'янського свiту. Та мова населення
украïнських теренiв, яку ми маємо на XVII столiття,
суттєво вiдрiзняється вiд тоï, що побутувала тисячу
рокiв до того. Це не могло вiдбутися внаслiдок якоïсь
швидкоï революцiï, адже селянськi спiльноти протягом столiть
були замкненi, i нiхто не навчав ïх iншоï мови у школi.
Природнi змiни мови вiдбуваються протягом тривалого часу, а це
означає, що шлях вiд племiнних говiрок-дiа- лектiв до
тiєï народноï й цiлком зрозумiлоï нам
украïнськоï мови XVII столiття пройшов низку суттєвих
етапiв i за часiв Давньоï Русi. Проте цi етапи не проходили через
книжну мову того самого часу, вона залишалася над масивом живих
розмовних дiалектiв.
* Якщо характернi змiни вiдбулися на значному ареалi (приблизно
подiбному до територiï, заселеноï сучасними
украïнцями), значить, племiннi дiалекти Пiвденноï Русi мали
вiд початку деякi спiльнi риси. Урештi, це означає, що нижче од
вiдомоï iсторикам давньоруськоï мови жила собi давня
украïнська (назвiть ïï хоч русинською, але якось же
треба називати), iз якою щось iз часом вiдбувалося, хоча вона не
потрапляє у письмовi джерела. Свiдком ïï iснування
є помилки давньоруських переписувачiв, якi вставляли в канонiчнi
тексти суто украïнськi огласовки, гекання та iншi риси, властивi
лише украïнськiй мовi. Цi помилки, якщо ïх порахувати, за
статистичними закономiрностями не можуть мати випадкового характеру. в
тому, якi саме помилки робилися, певна закономiрнiсть. Тому якщо брати
за критерiй наявностi окремого народу мовнi риси, а не самосвiдомiсть,
то за часiв Давньоï Русi на територiï сучасноï
Украïни жили люди, якi розмовляли давнiм варiантом саме
украïнськоï мови.
Звiсно, поняття окрема мова є досить розпливчастим, поки не створено ïï стандарту й канонiчного словника, правопису, графiки. Але є дiалектнi комплекси, вiдмiннi вiд iнших дiалектних комплексiв. А це означає, що колись цi вiдмiннi комплекси стандартизують i назвуть: мова така-то. Хоч украïнська, хоч русинська, але окрема. Вiдмiнна вiд iнших.
Отже, до висновкiв. Щиро скажемо, що, незважаючи на всi суперечки рiзних наук, дискусiï з приводу предметiв i методiв, взаєморозумiння чи ворожнечi, ми можемо стверджувати: предки тих людей, якi сьогоднi звуть себе украïнцями, жили на територiï сучасноï Украïни вiддавна. Наскiльки вiддавна? Може, пара тисяч рокiв утiшить? Вони належали протягом змiн генерацiй до рiзних державних утворень, розмовляли рiзними мовами, з ïхнiми мовами також вiдбувалися рiзнi змiни, вони називали себе по-рiзному, але те, що протягом iсторичного й фiксованого часу жили тут фактично завжди, не пiдлягає сумнiвам. диною ïхньою проблемою залишаються справи ще частково XIX, але, безперечно, i XXI столiття: чого вони хочуть вiд себе та своєï краïни на сьогоднi та в прийдешньому. ïм не варто пе- реживати за минуле, за вкорiненiсть на своïй землi. Хай уболiвають за майбутнє.
Кирило ГАЛУШКО
5-12 серпня 2011Р-

ЧЕШИРСЬКI ПОСМIШКИ ВIТЧИЗНЯНИХ НАУК orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15889