1 .ТРАГЕДIЯ. АКТ I. Поразка. РIк 1471 orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15984


При владi в Новгородi посадниця Марфа Борецька та духовний пастир, промосковськи налаштований архiєпископ Феофiл; у Москвi великий князь Iван (Iоанн III). Ще не впевненi у твердостi Iоаннова характеру, i навiть сумнiваючись у нiй за першими дiями цього князя, ознаменованими помiркованiстю, миролюбством, пише Карамзiн, новгородцi надумали бути смiливими, сподiваючись видатися великому князевi страшними, принизити гордiсть Москви, вiдновити древнi права своєï вольностi, втраченi надмiрною поступливiстю ïхнiх батькiв i дiдiв. Iз цим намiром новгородцi приступили до справи. Народ бiльше, нiж будь-коли, мрiяв про принади волi; хотiв тiсного союзу з Казимиром (великий князь Литовський, потiм король Речi Посполитоï. I. С.), тому прийняв вiд нього воєводу, князя Михайла Олельковича, брат якого, Сiмеон, панував тодi в Києвi iз честю i славою, подiбно до древнiх князiв Володи- мирова племенi, як говорять лiтописцi. Безлiч панiв i витязiв литовських приïхало з Михайлом до Новгорода.
Усупереч стародавнiм звичаям i вдачi слов'янськiй, якими вiддаляли жiноцтво вiд будь-якоï участi в справах громади, жiнка горда, честолюбна, вдова колишнього посадника Iсаака Борецького, мати двох синiв, уже дорослих, на iм'я Марфа почала вирiшувати долю Батькiвщини. Ïï сини, ласкателi, однодумцi з'явилися на вiче й урочисто сказали, що настав час впоратися з Iоанном; що вiн не государ, а лиходiй ïхнiй; що Великий Новгород є сам по собi володар; що жителi його вiльнi люди, вони не пiдданi князiв московських; що ïм потрiбен тiльки покровитель; що цим покровителем буде великий князь Казимир, i що не московський, а киïвський митрополит має дати архiєпископа новгородськiй Святiй Софiï. Гучний вигук: Не хочемо Iоанна!
Хай живе Казимир!, завершив ïхнi промови. Народ завагався. Багато хто став на бiк Борецьких i кричав: Хай зникне Москва!
Численне посольство новгородське вирушило до Литви з багатими дарунками та iз пропозицiєю, щоб Казимир був главою Новгородськоï держави на пiдставi давнiх статутiв громадянськоï свободи, пише Карамзiн i далi повiдомляє, що великий князь прийняв усi умови новгородцiв, написавши грамоту, в якiй, зокрема, зобов'язувався не порушувати таких правил:
1. Укласти дружнiй союз iз нареченим владикою новгородським Феофiлом, з
посадниками, тисяцькими новгородськими, з боярами, людьми житими
(шанованими. I. С.) i з усiм великим Новгородом.
Вiддати тобi, чесному королю й великому князю, Великий Новгород за цiєю хресною грамотою.Якщо государ московський пiде вiйною на Великий Новгород, то тобi, пане, чесному королевi, або пiд час твоєï вiдсутностi Радi Литовськiй, надати нам швидку допомогу (одразу скажемо: Казимир злякався й не виконав цiєï умови, зрадивши новгородцiв! I. С.).Новгородець судиться в Литвi за вашими, литвин у Новгородi за нашими законами без будь-якого утиску.Тобi, чесному королю, не виводити вiд нас людей, не купити анi сiл, анi рабiв, i не приймати ïх у дарунок анi королю, нi панам литовським, а нам не таïти законних мит. Волостi землi новгородськоï можуть бути керованi тiльки нашими власними чиновниками.Купцi литовськi торгують iз нiмцями єдино через новгородських. Двiр нiмецький тобi не пiдвладний: не можеш зачинити його.Ти, чесний король, не повинен чiпати нашоï православноï вiри: де захочемо, там i висвятимо нашого владику (у Москвi чи в Києвi), а римських церков не ставити нiде в землi новгородськiй. На затвердження договору цiлуй хрест до Великого Новгорода за все своє князiвство Литовське й за всю Раду литовську у правду, без наклепу; а посли нашi цiлували хрест новгородською душею до чесного короля за Великий Новгород.
Цими словами закiнчувався договiр, пiдписаний у першiй половинi 1471 року. Зрозумiло, що iсторiя Схiдноï вропи, якби вiн був реалiзований, склалася б iнакше. Але це чудово розумiв i Iван III, який одразу, пiд приводом зради новгородцями православ'я (що було неправдою, i Iван це знав!), оголосив вiчовiй республiцi вiйну. Казимир у вирiшальний момент нiчим не допомiг новгородцям; численнiше, але гiрше згуртоване новгородське вiйсько 14 липня 1471 року розгромили московiтян (слово Карамзiна) трохи пiвденнiше вiд Новгорода, бiля рiчки Шелонь. До речi, Карамзiн прямо пише про те, що були впливовi новгородськi багатiï- бояри, якi таємно тягли руку за Москвою; цi олiгархи не хотiли боротися за Великий Новгород i вели секретнi переговори з Iваном III про те, як Iван вiддячив ïм, ми ще поговоримо.
При цьому московське вiйсько поводилося як загарбник у окупованiй краïнi (а по сутi так воно й було!); Карамзiн пише: Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський воєвода Холмський i рать великокняжа, з iншого псковiтяни (союзники Москви в 1510 роцi вони будуть теж пiдкоренi нею. I. С.), вступивши в землю новгородську, винищували все вогнем i мечем. Дим, полум'я, кривавi рiки, стогiн i крик вiд сходу до заходу до берегiв озера Iльмень. Московiтяни виявляли оскаженiння неописане: новгородцi-зрадники здавалися ïм гiршими за татар. Не було пощади нi бiдним хлiборобам, нi жiнкам. Iз жорстокосердiстю, притаманною тодiшнiм часам, воєвода Холмський, захопивши бранцiв-новгородцiв, наказав вiдрiзати ïм носи й губи й послати ïх, скалiчених, до Новгорода.
Результатом поразки був кабальний договiр, за яким Новгород, фактично втрачаючи реальну державну самостiйнiсть, за провину свою вносив до великокняжоï скарбницi 15 000 рублiв (близько 80 пудiв срiбла), визнавав над собою владу Iвана III, клятвено обiцяв припинити всi контакти iз Заходом, особливо з Литвою, й видав дипломатiв, якi пiдписували з нею договiр (Iван негайно наказав вiдрубати ïм голови!). А через сiм рокiв, у 1478-му, сталася остаточна капiтуляцiя. Карамзiн писав: Ще Новгород залишився державою народною; але воля його була вже єдино милiстю Iоанна й мала зникнути за помахом самодержця. Нема свободи, коли нема сили захистити ïï. Всi областi Новгородськi, крiм столицi, були вiд меж схiдних до моря видовищем спустошення, скоєного не тiльки раттю великокняжою, а й зграями вольницi: громадяни й жителi сiльськi ходили туди озброєним натовпом iз московських володiнь грабувати й наживатися.
У сiчнi 1478 року Iван III осадив Новгород, маючи намiр лiквiдувати останнi залишки самостiйноï колись могутньоï держави, i, погрожуючи жителям страшним голодом (мiсто було вiдрiзане вiд зовнiшнього свiту), висунув жорсткий ультиматум: Вiчовому дзвону (тобто вiчу як суспiльному iнституту. I. С.) не бути, посадниковi не бути, а державу всю нам (тобто йому, Iвану, i Москвi. I. С.) держати. Новгородський народ готовий був боротися, але вельможi капiтулювали; вiче було скасовано, вiчовий дзвiн перевезли до Москви, iзольовану посадницю Марфу Борецьку запроторили довiчно до в'язницi. Новгород став однiєю з провiнцiй Москви. Саме з 1478 року Iван III почав титулувати себе государем всєя Русi. Збирання земель мало потужнии iмпульс…

1 .ТРАГЕДIЯ. АКТ I. Поразка. РIк 1471 orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15984